Перстень Борджіа

— Напишіть Підступному, що, як він не заспокоїться й не сидітиме тихо, я сам візьмуся за нього і накажу стратити його найпаскуднішою смертю, яку лише може вигадати людина.

Саме ці слова мовив свого часу його преславний попередник Сулейман. Як видно, блиск жіночих очей, навіть імовірний чи уявний, може додати чоловікові дерзань і сили майже несподіваної — цього разу такої могутньої, такої вибухової, що султан аж сам злякався: він глянув мигдалеподібними очима на дарунок габсбурзького цісаря — дзиґарі, що стояли у спеціально зробленій для них ніші, — були вони з алебастру, слонової кістки та срібла, увінчані нагорі сарною, яка крутила хвостиком і гребла ніжкою, — а подивившись, полегшено зітхнув, що час закінчувати раду, і вимовив традиційну фразу:

— І на цьому нехай буде закінчено, хай Аллах, становище якого високе, а влада могутня, схвально сприйме наші дії.

Бо в ту пору початку занепаду слова вже починали плутати з учинками.

— Він мудрий, — відзначив молодий принц. — Він дає життя і дає смерть. Він є паном небес і землі, Йому належить пишнота на небесах і на землі.

Ще залишилось виплатити утримання, яке приймали начальники окремих загонів, щоб передати своїм людям, і Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, міг спокійно вирушити на оглядини свого гарему, що він і зробив.

Султанський сераль лежав на узбережжі Босфору і складався з п’яти величезних мармурових будівель, головною з яких був палац для офіційних бенкетів, нарад і канцелярій головних урядовців. Особисті султанові кімнати були в другій з могутніх будівель, а в третій був султанів гарем. Людей, які постійно проживали в сералі, зокрема холощіїв, карликів, блазнів, годинникарів (їх було шестеро, і один з них не мав іншого заняття, як дбати про точний хід згадуваного вище алебастрового годинника з сарною), садівників, пажів, стайничих, сокільників, дегустаторів страв, керуючих гардеробами, керуючих буфетами, лазни–ків, голярів — лише цих людей, завданням яких було дбати про особистий комфорт та безпеку його величності, вільних і рабів, жило в сералі шість тисяч, а може, й більше: так секретар тодішнього французького посла у Стамбулі, шевальє де ля Прері, який не раз мав нагоду відвідати резиденцію султана, приблизно визначив лише кількість садівників, що доглядали замкові парки, на три тисячі чоловік. Можливо, він мав завеликі очі, і їх було дещо менше. «Той, хто виходить із сералю, — писав він у таємному звіті королеві–регентці, вдові убитого французького короля, — обов’язково мусить пройти якимось із цих парків, та нехай і не мріє побачити там гарні клумби чи охайні алеї, нічого подібного: лише недбало розсаджені кипариси, кілька галявин, на яких ростуть найзвичайнісінькі квіти, багато огірків, динь, кавунів, зелені, що доглядають три тисячі садівників, поділених на дев’ять категорій, що розрізняються тюрбаном і поясом».