Примари Пустомитського болота
- Автор: Тибель Василь
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мультимедійне видавництво Стрельбицького
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Примари Пустомитського болота». Краткое содержание книги:
Здається, сплановано все і планеті не минути катастрофи, але інколи долю людства змінюють діти. Чи зможуть двоє школярів уникнути смертельної загрози, яку несуть в собі жорстокі змовники? Чи вдасться Миколці і Васильку разом із товаришами змінити долю планети? А почалося все із розритої могили міфічного царя…
Автор — лауреат премії ім. Миколи Лукаша; дворазовий дипломант і лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Коронація Слова» в номінації проза.
Максим від похвали зашарівся.
- Це підлабузництво із твого боку. Підкуп посадової особи. - Він посміхнувся. Стиснув її руку й підніс до губ.
- Ольго, ти вже звільнилася? Потрібно розібрати документи із шостої полиці. Завтра начальство з області приїздить. - У читальний зал зайшла висока, худорлява - завідувач архівом. Вона кинула гострим колючим поглядом на дільничного, Максим сполохано відпустив Олину руку.
- Зараз іду, Казимиро Аделаїдівно!
Оля піднялася, зробила непомітну гримасу, в сторону начальниці, а потім посміхнулася Максиму.
- Ось тобі мій телефон, може ще щось цікаве знайдеш у цих паперах. Або просто так зателефонуй! – успів прошепотіти Максим, пхнувши в руку дівчині шматок паперу.
- До зустрічі, мій Мегре! - Вона блимнула з-під довгих вій і вийшла слідом за Казимирою Аделаїдівною.
Максим сидів у дільниці й дивився в документ переписаний Олею. Та думки весь час поверталися до тієї зустрічі в читальному залі, не даючи дільничному зосередитися. Серце закохано стукотіло, та він відганяв думки про дівчину.
- Треба зібратися й розставити все по полицях, у цьому розслідуванні. - Максим стріпнув головою й став ходити по кімнаті.
- Що ми маємо? Бандити розкопали поховання з дивним скелетом і пограбували його, та вивезти, чи продати награбоване, щось, чи хтось їм завадив, інакше бандитів уже б і слід простиг. Учора їх бачили в місті, в лавці Ахмеда, скупника краденого. Професор краде архівні документи, що, певно, містили план поховання й ще якусь таємницю. Судячи з архівного запису, це було за три дні до пограбування могили. Хто найбільше спілкувався з «чорними археологами »? У селі тільки Калина. Значить треба зробити до неї ще один візит. А закривавлена сорочка? А скелет ящера? Тепер цей незрозумілий текст із легендою про болотних людей. «Цар саламандр »; діамант якому нема ціни. Вінегрет якийсь…
Дільничний ходив по кімнаті з кутка, в куток.
- Необхідно допитати Калину, розпитати про її постояльців, зайти в монастир про який згадувалося в рукопису. Стоп! Хлопці, Миколка з Васильком, ці нерозлучні друзі, не просто тоді заблукали, в місті бачили схожих хлопчаків. Щось вони знають, підказує мені чуття.
Розділ 18. Покинута криївка
Василько ледве наздогнав дівчинку, яка заплуталася й впала в зарості терну. Надійка так була нажахана, що стала дертися під колючий кущ, зачувши кроки.
- Надійко, це я, чого ти? Не бійся!
Хлопець підійшов до дівчинки. Очі в неї були квадратні, здавалося, Надійка не чула й не бачила хлопця. Намагаючись звільнитись від колючого куща, що тримав її за штани, вона гребла руками перепріле листя.
- Надійко, угамуйся! Там уже нікого немає.
Дівчинка вкрадки озирнулася й побачивши, що страшного звіра позаду немає, піднялася, притулилася до Василька й заплакала.
- Сплавді, немає того стлашного чолта?
- Нікого нема, поглянь!
- А він за нами не гнатиметься?
- Звичайно ж ні. Певне, наша юшка йому запахнула, от і прийшов поїсти.
- Сплавді, він же їсти схотів. – Надійку трохи заспокоїли Василькові слова. - А, що то за нола? - Вилазячи із-під куща, Надійка відгорнула трохи листу й відкрила отвір лазу. Хід був не дуже широким, та коли Василько відсунув у сторону старе галуззя, отвір збільшився настільки, що туди могла пролізти доросла людина.
- Ой! - скрикнула перелякана Надійка.
Повз них, мало не перечепившись за Василька, пронісся захеканий Мишко.
- Мишко, ти куди? – погукав його Василько. Той зупинився і повернув назад.
- А де Миколка?
- Позаду біжить. Я мало не заблукав. Х-х-х!!!… Добре що місяць світить, а то б не бачив куди ви поперли. Уф-ф-ф!!! – відсапувався Мишко.
Миколка тяжко протріщав кущами, зовсім недалеко від них.
- Мишко де ти?
- Сюди, швидше! – покликав його Василько.
- А Надійку ти знайшов?
- Знайшов. Вона, хоч і менша за тебе, та краще бігає.
- Як ти думаєш, що то було на болоті?
- Не знаю, вперше бачив такого звіра. Може то той з гусячими лапками?
- Ми, хоч далеко втекли від того чудовиська? Які жахливі зелені очі. А, може, воно нас висліджує?
- Ой! – зойкнула Надійка. – Якщо воно нас половить і з’їсть?
- Мовчи, ти, плакса! Тебе то, ніхто сюди не запрошував! Та й воно їсти тебе не буде, бо ти скисла від сліз, - сердито цикнув на дівчинку Василько. – Я тут якусь нору знайшов. У кого є чим посвітити?
- На ось! – Дістав із кишені пачку сірників Мишко. Василько просунув голову в лаз і чиркнув, освітивши просторе приміщення. Він довго оглядав підземну споруду, поки сірник не припік пальці й упав у середину.