Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії

Інших поетів шукай, солодких любощів мати{148}:    Це вже остання межа милих елегій, що їх Склав я, полів пелігнійських дитя, й мені всі ті вірші,    Милі забави мої, сорому не принесли. З вершників давніх мій рід — якщо це вагу якусь має —    Тож не у бурях війни стан цей здобув я собі. Мантуя нині Вергілієм горда, Верона — Катуллом,    Я ж — уславлю колись тиху Пелігнію ту, Що благородним мечем свободу свою боронила, — [10]   Римом тоді потрясла сила{149} союзницьких військ. Оком захожий окине Сульмон, що водами славний,    Стіни його, що кільцем скромні поля обвели, — «Краю, — промовить, — раз ти зростив такого поета,    Хай і малий ти, — назву краєм великим тебе». Милий хлопчино, і ти, Аматусіє{150}, милого мати,    Вийміть із поля мого знаки свої золоті: Ось уже тирсом важким дворогий Ліей потрясає, —    Коней на ширші поля він мені гнати велить. Ніжних елегій рядки, моя Музо грайлива, прощайте! [20]   І після мене мій твір житиме довгі віки.