Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Селяни, тобто основна маса «підданців» Російської імперії, будь-яких політичних прав була позбавлена, перебувала у стані особистої залежності від конкретного власника, підлягала особистій юрисдикції господаря — нарівні з худобою, реманентом або хатніми меблями.
У лютому 1861 р. селяни були оголошені особисто вільними, їм були надані певні права (сьогодні їх назвали б «громадянськими»). Приміром, вони отримали право обстоювати свої, нехай обмежені, але все ж таки права в судах загальної юрисдикції. Від березня 1917 р., тобто лише через 2 покоління, всі «підданці» Романових були оголошені «громадянами», рівними між собою в усіх правах. Право відносити себе до тієї чи іншої національності, тієї чи іншої конфесії, тієї чи іншої політичної течії було приватним правом конкретної людини, державою не регулювалося. Хоча, ніде правди діти, держава фактично надавала преференції російськомовним та офіційним, синодальним, православним. Прямо кажучи, поняття «національність» у межах імперії фактично було етнографічною, історичною, можливо, становою, але аж ніяк не політичною категорією. Для того щоб остаточно зрозуміти це, досить пригадати, що, наприклад, запорожці з Хортиці ідентифікували себе як «козаки» та «православні», а не «українці»: «українець»-уніат був для них таким самим ворогом, як і, скажімо, татарин-мусульманин, католик-поляк або єврей-юдей.
Констатація
Звернення УЦР тільки до «українського народу», та ще й «поза Україною сущого», об’єктивно стало першим кроком на шляху сегрегації громадян Російської держави за мовною ознакою. По-перше, продемонструвало таку собі «імперськість», якщо хочете — «месіанізм» УЦР. По-друге, УЦР наражалася висловлювати інтереси українців, розкиданих по всьому світу, зокрема й тих, які на той час уже були громадянами США, підданцями Габсбургів або Віндзорів.
Але ці «українці», не говорячи вже про тих, хто жив, власне, на території Південно-Західного краю Російської імперії (що його Центральна Рада трактувала як основну, але все ж таки частину «етнографічної української території»), Раду жодним правним способом у діючий тоді законний спосіб не обирали. Рада формувалася з представників тих чи інших організацій, союзів, гуртків тощо за квотним принципом, а не була обрана — на відміну від Державної думи, — наприклад, на загальних прямих, таємних, пропорційних та рівних виборах.
Головна іманентна суперечність полягала тут у тому, що УЦР прагнула за допомогою демократичних, на її думку, процедур установити новий правовий порядок, насамперед стосовно українців, чиї права (з точки зору провідних радівських діячів) були або обмежені, або знехтувані, або не визнані за політичного режиму імперії.
Такі дії лідерів УЦР об’єктивно виводили їх за межі чинної та загальновизнаної тоді демократичної і правової процедури. Це ясно випливає з трактування «українського народу» як «народу селян, робітників, трудящого люду», яке викидає поза межі цього самого «українського народу» (у трактуванні УЦР) священиків, учителів, офіцерів, митців, чиновників, торговців (сучасною мовою — «бізнесменів»), дипломатів, лікарів, інженерів, адвокатів та інших «неселян», «неробітників», «нетрудящих».
І Універсал: обставини «народження» — 2
Крім того, I Універсал уже від початку містив не тільки недійсні поняття, але й відверто брехливі твердження. Наприклад, автори документа стверджували, що «народ український», «народ селян, робітників, трудящого люду» «поставив нас, Українську Центральну Раду, на сторожі прав і вольностей української землі». Річ тут навіть не в тому, що земля як така не має «прав» та «вольностей» — їх мають (або не мають) виключно люди, які на цій землі живуть та плодяться. Річ у тому, наприклад, що «права» та «вольності» людей, рівних перед Законом, покликані захищати як самі закони, так і правоохоронна система в цілому — суди, прокуратура, поліція абощо. Рівними перед Законом можуть бути і є, як правило, лише громадяни — власне, вони тому і громадяни, що вони рівні перед Законом, джерелом якого є обраний ними представницький орган, у той час як самі громадяни джерелом Закону не є — вони є лише носіями природних прав, джерелом яких, у свою чергу, є Бог, Абсолют, Творець.
Така ієрархія понять та цінностей не була на ті часи якоюсь чудернацькою інновацією — це була добре розроблена як філософською та політичною, так і юридичною думкою система, яка діяла і в США (після проголошення Декларації незалежності в 1773 р.), і в європейських країнах після повалення т. зв. Старого порядку (тобто після 1789 р.). З цією системою та її ціннісними орієнтирами власне українська філософська та політична думка була добре обізнана — досить навести лише імена М. Василенка, М. Драгоманова, Б. Кістяківського, І. Франка.