Грушевський, Скоропадський, Петлюра
- Автор: Яневский Даниил Борисович
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-9223-6
- Жанр: История
Электронная книга - «Грушевський, Скоропадський, Петлюра». Краткое содержание книги:
Ще однією надзвичайно важливою прикметою «подвійної», якщо не «потрійної», політичної гри верхівки УЦР було створення т. зв. Комісії з вироблення статуту автономії України. Вона народжувалася в ті дні, коли на Східному фронті, тобто на території «українських» губерній, а саме — в межах Південно-Західного та Румунського фронтів, розпочався наступ російських військ (18 червня), який безславно закінчився вже 30-го числа.
Обставини «народження» Комісії до сьогодні оповиті таємницею: невідомі ані день її створення, ані формальні процедурні обставини виникнення.
Першу згадку про неї знаходимо в протоколі засідання V пленуму УЦР від 20 червня. Увечері того дня, певно, за пропозицією М. Грушевського (протокол засідання такі «дрібниці» не зафіксував), пленум ухвалив утворити аж 4 комісії:
1) з реорганізації самої ЦР;
2) «по статуту автономної України»;
3) «по скликанню з’їзду народів Росії, що добиваються федеративного устрою держави» (така собі альтернатива законним Установчим зборам. — Д. Я.);
4) «по скликанню територіального з’їзду України». Впродовж десятихвилинної перерви (!) учасники пленуму встигли «намітити кандидатів до цих комісій, оприділити склад їх», а серед них:
— Миколу Левитського, 37-річного українського есера, завідувача юридичним департаментом Українського генерального військового комітету,
— його 23-річного однопартійця Миколу Шрага, студента-економіста Московського університету, людину, особисто наближену до голови УЦР,
— есдека Бориса Бабича, людину невідомого нам віку та освітнього рівня, активіста есерівської «Селянської спілки»,
— його однопартійця, 28-річного Євгена Касьяненка, людину надзвичайно радикальних поглядів (досить сказати, що життєвий шлях цього полум’яного в майбутньому більшовика перервала чекістська куля; за професією він був нібито авіаконструктором, але де здобув вищу освіту, досі невідомо),
— Василя Бойка, 25-річного випускника Київського університету Св. Володимира, літературознавця за фахом, члена УПСФ (а тоді ще УРДП),
— Сергія Єфремова, одного із засновників УРДП (згодом — УПСФ), також літературознавця та публіциста,
— Миколу Стасюка, безпартійного студента-недоука Петербурзького гірничого інституту, за покликанням — кооператора, в майбутньому — більшовицького колаборанта, репресованого сталінським режимом,
— такого собі б/п Чайківського, який у буремній українській історії іншої пам’яті про себе не залишив[102].
Упродовж наступних днів згадана комісія ознак життя не подавала. Лише увечері 23 червня (пленарні засідання УЦР, як правило, відкривалися по обіді і тривали до 23 години) перед учасниками зібрання виступив М. Шраг.
Судячи з протоколу, Комісія на 23 червня встигла провести вже чотири засідання, на яких було ухвалено аж три постанови. Перша запроваджувала сегрегаційний «національний», а не цивільний або фаховий принцип її комплектації та загальну верхню кількісну її межу — 100 осіб «з представників української і інших, що живуть на Україні, національностей». Друга встановлювала пропорційний принцип обрання: один представник від 1% людності (офіційно це називалося «національно-пропорційне представництво»). Третя стверджувала: право на «безумовне» представництво в Комісії мають ті національності, «які складають в Україні не менше 1% населення»: всі інші мали право надіслати свого представника, лише «заявивши» про таке своє бажання і отримавши згоду самої Комісії. Всі три пункти були ухвалені учасниками пленуму УЦР без обговорення[103].
Удруге Шраг об’явився перед членами УЦР 25 червня з метою «закінчити» доклад Комісії. Суть «закінчення» така: по-перше, Комісія оголосила кількісні представницькі квоти: 11 осіб — від «москалів», 8 — від євреїв, 2 — від німців та поляків, по 1 — від білорусів, татар, молдаван, чехів, греків, болгар — загалом 29 осіб; 71 місце надавалося українцям. При цьому росіяни, білоруси, чехи та німці повинні були надсилати представників від «об’єднуючого» їх національного органу.
По-друге, Комісія встановила т. зв. «бажане» представництво: для «москалів» — по 1 особі від ЦК партій ПСР, РСДРП(м), РСДРП(б), конституційних демократів; 3 місця виділялося напівміфічним «советам общественных организаций» із «побажанням» надати ці місця представникам Київського, Одеського та Харківського округів; ще 4 місця мусили заповнити «представники» рад робітничих, солдатських та селянських депутатів цих округів.