Зустріч з тайфуном

— Кібернетичні цяцьки! Електронні цяцьки! Якого біса ви тямите у цьому? Ви хоч маєте уяву про те, яка різниця між електронікою та кібернетикою?

— Не маю, док, слово честі, не маю. Та мені це й ні до чого. Але коли ваша кібернетична черепаха ходить, як жива, робить різні вправи, як жива, бере їжу, як жива, коли ваша електронна білка стрибає з гілки на гілку і гризе горіхи, мов жива, то чому щось подібне не може зробити електронний чи кібернетичний спанієль?

— Так, так, ви маєте рацію, ви, безперечно, маєте рацію! — тепер доктор Берцеліус уже не ходив, а бігав з кутка в куток. — Слухайте, коли мусять прийти монахи?

— В суботу. А сьогодні понеділок.

— Сьогодні вже вівторок, гляньте — п’ята година ранку. Але я постараюсь устигнути.

— До-ок, — стогін вдячності вирвався з грудей Боба, він простягнув до Берцеліуса руки. — Гонорар…

— Ніяких гонорарів! Ви мені противні, і я роблю вам послугу зовсім не в ім’я гуманності. Повірте, мені абсолютно начхати на те, прив’яжете ви камінь до шиї чи ні… Просто мені хочеться, щоб пошилися в дурні ці облудні святенники. Приїдете до мене в п’ятницю вночі.

…В п’ятницю вночі біля будинку доктора Берцеліуса зупинилась чорна машина. З неї вискочив високий мужчина у довгополому плащі і рішуче подзвонив. Йому відчинили двері, а ще за кілька хвилин він вийшов з будинку, тримаючи під пахвою щось загорнуте в плед. Загурчав мотор, і машина з притушеними фарами на шаленій швидкості помчала в напрямку Грибтауна.

…А в суботу, десь так опівдні, алеєю, що вела до розкішної вілли покійного Джекоба Дарлінга, йшло троє. Двоє були одягнені в чорні сутани, один, це був адвокат, — у вишуканого крою спортивний костюм. їм назустріч вибіг волохатий, довговухий спанієль. Двоє в чорних сутанах здивовано перезирнулися, але тут-таки опанували себе, бо на ґанку з’явився Боб Дарлінг.