Зустріч з тайфуном
- Автор: Зубков Борис Васильевич, Литвиненко Б
- Год: 1968
- Язык: украинский
- Год: "Веселка”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зустріч з тайфуном». Краткое содержание книги:
посилюється і нарешті перетворюється на руїнницький ураган. Коли тайфун налітає на узбережжя —
гинуть тисячі людей, падають будівлі… Чи можна боротися з цим лихом? Вчені світу віднайшли
спосіб, як керувати погодою, як знищити в зародку страшний ураган. Для цього треба… А втім, що
саме “треба”, ви дізнаєтесь, коли прочитаєте одне з оповідань збірки.
В ній розповідається про боротьбу людини із злом, про сміливі пошуки вчених.
“Ідіот, викінчений ідіот з перспективною деградацією, — думав доктор. — Що ж, у багатих родинах це не така вже й дивина. Три покоління алкоголіків, три-чотири покоління розпусників — і маємо шедевр ідіотизму”. А вголос доктор Берцеліус сказав якомога делікатніше:
— Містере Дарлінг, ви помилились адресою. Я не набиваю опудал. У вас в Грибтауні є хороші майстри, і вони б могли зробити вам на пам’ять гарне опудало…
Боб Дарлінг вперто закрутив головою:
— Ні, док, я не помилився адресою. Тільки ви можете мене врятувати…
“Бідний хлопець, — подумав доктор, — чим я йому зараджу? Вставити новий мозок навіть я не зможу”. Доктор Берцеліус не був від природи злою людиною. Йому вже шкода стало цього юнака, і він, трохи повагавшись, запросив Боба Дарлінга до кабінету. Боб знову старанно загорнув у плед труп спанієля і пішов за доктором.
Вони сіли один проти одного в м’яких фотелях. Доктор запропонував дивному гостеві сигару, той тремтячими пальцями взяв її і почав свою розповідь. Незапалена сигара так і залишилася між його пальцями.
— Ви знаєте, док, що мій дядько Джекоб Дарлінг помер півроку тому. Всі свої капітали він заповідав Мікі, — Боб кивнув на труп спанієля, що лежав між ними на килимі. — Дядько мав що заповідати. Для вас, док, не секрет, що він був одним з найбагатших людей у країні. Мікі став спадкоємцем мільйонів і мільйонів. Мені дядько не лишив нічого. В його заповіті сказано, що я можу жити разом з Мікі на віллі і користуватися всіма благами доти, доки Мікі живий. Всі рахунки в банку відкриті, щоправда, на моє ім’я, але одержувати гроші я можу лише з Мікі. Виписуючи навіть копійчаний чек, я змушений був тягти з собою цю волохату скотину. Поряд з моїм підписом на грошових документах завжди ставився відбиток лапи Мікі. Вчора ввечері Мікі раптом здох і тепер…
— І тепер ви бідніші за будь-якого найбіднішого жебрака? — продовжував його думку Берцеліус.
— На жаль, це так, док. Бо в заповіті є ще один пункт. В разі смерті Мікі вся спадщина мого дядька, всі його мільйони, всі акції, всі вілли, яхти, колекції картин, скульптур і таке інше, одне слово, все, все перейде у власність монастиря Святого Сульпіція. Старий… (тут, хоча Боб Дарлінг і зробив паузу, доктор Берцеліус ясно почув слово “кретин”) так захотів. На схилі літ він став дуже набожний…
Тепер доктор Берцеліус слухав з неослабним інтересом, він навіть подався вперед.
— Ви кажете, містере Дарлінг, що всією спадщиною вашого дядечка заволодіють ці нероби? Так я вас зрозумів?
— Абсолютно так, док. Вони загребуть усе до останнього цента. А мені тоді шлях один: камінь на шию і йти вимірювати глибину Мічіганського озера…
— Чому ж? — весело запитав доктор. — Для безробітного мільйонера шляхів багато. Можна стрибнути з хмарочоса, можна застрелитися, можна кинутись під вагони метро, можна відкрити на кухні газ, зрештою, можна розрізати собі вени. Правда, ви ще молодий і могли б спробувати підшукати собі яку-небудь роботу. Шофера, наприклад, але ставлю цього спанієля проти лева Британської корони, що ви швидше розріжете собі вени на руках, ніж спробуєте заробити цими ж руками бодай на сандвіч.
— Ви не помилились, док!
Молодий Дарлінг нарешті запалив сигару. Він навіть якось заспокоївся, бо бачив, що доктор слухає його уважно, виявляє інтерес до розмови й взагалі, мабуть, не все ще втрачено.
— Вони приходять щосуботи, док. Двоє монахів і їхній адвокат. Вони дуже люб’язні, цікавляться моїм здоров’ям, здоров’ям Мікі, зичать йому довгих років життя. Але щоразу з ввічливою настирливістю вони бажають бачити Мікі. І я змушений виводити цуцика до них, аби вони переконалися, що він живий і здоровий. Адвокат монастиря не такий делікатний. Він завжди робить відбиток лапи Мікі, певно, боїться, щоб я не підміняв пса в разі його смерті. Потім вони частують Мікі чимось смачненьким…
— Що? — схопився доктор. — Ви ідіот у кубі! Та розумієте ви врешті-решт, що вони його повільно отруювали!
— Це я зрозумів, коли їхав сюди, до вас. Але тепер уже пізно. Навряд чи мені вдасться виграти процес. Головний спадкоємець однаково сконав, і, якщо навіть монахи процес програють, я теж зостануся ні з чим, бо спадщина залишиться державі.
— Так, так, тут ви маєте рацію, — доктор швидко, швидко заходив по кабінету з кутка в куток. — Тут ви маєте рацію, і добре, що ви хоч це розумієте. Так, так… Але скажіть, хто вас напоумив звернутися саме до мене і чому ви так упевнені, що я вам зможу допомогти?
— Док, я був у Політехнічному музеї, коли там демонструвалися ваші кібернетичні чи електронні цяцьки…