Великі міфи імперії
- Автор: Нестайко Омелян
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: «Афіша»
- ISBN: 966-8013-13-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Великі міфи імперії». Краткое содержание книги:
Щоб уникнути подібної долі, Москва за допомогою церкви проголосила божественне походження царської влади. Це до певної міри стримувало міжусобиці серед Рюриковичів і бояр. У порівнянні з Литвою, Польщею, Швецією, Москва вигідно вирізнялася своєю дипломатичною культурою (не дипломатичною поведінкою), вмінням правильно вибрати політичні пріоритети і поступово їх реалізовувати, знаходити у супротивника слабкі місця, вмінням чекати слушної нагоди для нанесення удару.
Для прикладу, проаналізуємо дипломатичну «гру» Москви з Константинополем, щоб виторгувати важливі рішення. До 1448 року московська церква підпорядковувалася Київській митрополії і тільки в 1448 році проголосила себе автокефальною, тобто незалежно ні від Києва, ні від Константинополя. Вселенський патріарх та ієрархи інших православних церков не дали на це згоди. Протягом 141 року московська церква була неканонічною. Однак Москва не розривала зв'язків з Константинополем. Вона терпеливо чекала майже півтори сотні років для узаконення свого становища. У 1589 році Москва вибирає власного патріарха.
На той час ситуація зі статусом Вселенського патріарха змінилася: Візантія впала і ослаб його авторитет. Вибір Москвою патріарха можна було розцінювати, як певний натяк — маємо патріарха і можемо обійтися без вашої згоди. Тому Вселенський патріарх дав згоду. Москва добилася своєї мети і поновила свою канонічність. Ця невелика лекція дипломатичного мистецтва може служити взірцем для глибокого вивчення.
Після приєднання Правобережної України до Московського царства в 1654 році, відомого в совєтській історіографії під назвою «возз'єднання України з Росією», Московський патріарх разом з царем намагалися отримати згоду від Константинополя на ліквідацію Київської митрополії і приєднання її до Московського патріархату. Неодноразові звернення до Вселенського патріарха не увінчалися успіхом. Тоді Москва застосовує метод «доконаних фактів». Вона самочинно приєднує українську церкву до Московського патріархату і докладає неймовірні зусилля, щоб легалізувати свій самовільний акт. Для прискорення цієї справи московський патріарх Яким послав до Константинополя досвідченого дипломата дяка Нікіту Алексеева з листом, в якому висловлювалося прохання віддати Київську митрополію Московській патріархії з усіма єпархіями. Не забули і про щедрі подарунки. Знову відмова.
Прошу звернути увагу: ніяких погроз, ніяких гнівних слів! Робилася справа великої державної, ну й церковної ваги.
Тоді Алєксєєв несподівано для Вселенського патріарха звернувся за допомогою до Великого візира Османської імперії. Міжнародна ситуація була така, що Великий візир вважав політично доцільним зробити жест доброї волі стосовно Московського царя, він змусив патріарха Діонісія задовільнити прохання Москви. У подарунок патріарх Діонісій отримав 200 золотих червінців і 120 чорнолискучих соболів.
Погодившись на неканонічну ліквідацію Київської митрополії, Діонісію довелося покинути патріарший престол, але Україна втратила церковну автономію. [133]
17
Перетинаючи чужий кордон, перше, на що звертаємо увагу, — це не шедеври архітектури, бо їх, як правило, немає близько кордону, а люди, що мешкають на цій землі і становлять її населення. Якщо доля веде нас на північ, через Білорусь, то спостерігаємо більший, ніж у нас, відсоток світловолосих людей, а далі, в Литві, їх стає ще більше. Значно частіше зустрічаються там чоловіки і жінки високого зросту. На схід від Литви — Лотва. Населення росле, сильної будови, нерідко трапляються руді, що в наших місцевостях рідкість. І ми навіть не зауважили, як зайнялися антропологією, звичайно, на дилетантському рівні. Антропологія вивчає утворення рас, фізичну будову тіла людей, що базується на вимірюванні частин людського тіла, і в результаті отримуємо підсумок в одиницях виміру — сантиметрах і міліметрах. Це один із основних методів антропології, який називається антропометрія.
Народи — це родина, що помножена на якусь кількість разів. І тому кожен народ має певну подібність у фізичному вигляді. Мешканці Закавказзя безпомилково визначають на око вірменів, грузинів чи азербайджанців без того, щоб зазирати їм у паспорти або прислухатися до акценту. За зовнішніми фізичними рисами можна визначити приналежність людини до раси, народу.
[133] Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». — К., 2001. — С. 104–105.