Вогнем i мечем. Том другий
- Автор: Сенкевич Генрик
- Серия: Вогнем i мечем #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: «Навчальна книга — Богдан»
- ISBN: 966-692-743-8
- Переводчик: Євген Литвиненко
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Вогнем i мечем. Том другий». Краткое содержание книги:
У творі змальовано національно-визвольну боротьбу українського народу ґйд проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського панування.
Так спливло майже шість тижнів, упродовж яких і громадські справи значно просунулися. Напружена боротьба між братами-кандидатами, усілякі заходи їхніх прихильників, хвилювання і надмірні пристрасті винюхувачів — усе минуло, майже не залишивши й сліду в пам’яті. Усі вже знали, що буде обрано Яна Казимира, бо королевич Карл поступився братові й доброхіть зняв свою кандидатуру. І дивна річ, багато що тут вирішив голос Хмельницького: усі сподівалися, що гетьман визнає владу короля, особливо такого, якого обрано згідно з його волею. І сподівання ці значною мірою справдилися.
Зате для Вишневецького, котрий ані на мить, як колись Катон, не переставав твердити, що запорозький Карфаген має бути знищено, такий поворот подій був новим ударом. Тепер реальністю стали перемови. Князь, щоправда, розумів: вони або відразу зайдуть у безвихідь, або невдовзі будуть зірвані волею обставин, і князь у майбутньому передбачав війну, але його огортала тривога при думці за її результат. Після перемов узаконений у правах Хмельницький стане ще сильнішим, а Річ Посполита — слабшою. І хто поведе її війська супроти такого уславленого полководця, як Хмельницький? Як тут не чекати нових поразок, нових розгромів, що вичерпають останні сили?
Князь не тішив себе надією і знав, що йому, найревнішому прихильникові Карла, не віддадуть булави. Щоправда, Казимир обіцяв братові милувати його прихильників, як і своїх, бо він був добра душа, але ж Казимир підтримував політику канцлера, отже, булава дістанеться не князеві, і горе Речі Посполитій, якщо новий полководець не буде мудріший за Хмельницького! Від цієї думки біль із подвоєною силою гнітив душу Ієремії — його мучив і страх за прийдешнє вітчизни, і те нестерпне почуття, яке відчуває людина, коли бачить, що заслуги її не буде оцінено справедливо, що інші, обійшовши її, підведуть голову. А він не був би Ієремією Вишневецьким, якби не був гордим. Він відчував у собі сили узяти булаву, бо він її таки заслужив, — тому й потерпав незмірно.
Серед офіцерів навіть подейкували, що князь не чекатиме кінця виборів і покине Варшаву — але це не було правдою. Князь не лише не поїхав, а навіть відвідав королевича Казимира у Непоренті, котрий прийняв його надзвичайно люб’язно, після чого повернувся до міста, де пробув досить довго, оскільки цього потребували справи військові. Треба було знайти кошти для збільшення війська, на чому князь старанно наполягав. Опріч того, на Карлові гроші формувалися нові рейменти драгунів і піхоти. Одні уже було відправлено в Україну, іншим ще належало дати лад. Для цього князь розсилав у всі кінці досвідчених у справах військової організації офіцерів, аби ці полки як слід підготувати. Вже було послано Кушеля і Вершула, нарешті настала черга й Володийовського.
Одного дня його викликав до себе князь і дав такий наказ:
— Поїдеш, добродію, через Бабиці й Аипків до Заборова, де чекають коні, призначені для рейменту; оглянеш їх, вибракуєш і розплатишся із паном Тшасковським, а відтак приведеш сюди жовнірам. Гроші під мою розписку одержиш у скарбника тут, у Варшаві.
Пан Володийовський жваво узявся до роботи, одержав гроші й того ж дня вони із Заглобою вирушили до Заборова удесятьох і з візком, що віз гроші. Їхали спроквола, бо вся околиця із цього боку Варшави кишіла шляхтою, челяддю, возами й кіньми; у селах аж до Бабиць було стільки люду, що не було хати, в якій би не ночували гості. Серед такого напливу людей різної вдачі не важко було вскочити у якусь халепу. Так воно й сталося із двома нашими приятелями попри усі їхні старання і скромність поведінки.
Доїхавши до Бабиць, вони побачили перед корчмою кільканадцять шляхтичів, котрі саме сідали на коней, аби їхати своєю дорогою. Два загони, привітавшись один з одним, уже розминалися, як раптом один із вершників глянув на пана Володийовського і, не промовивши й слова, пустився до нього клусом.
— Ну що, братику, попався! — вигукнув він. — Хоч як ти ховався, а я тебе знайшов!.. Тепер ти від мене не втечеш! Гей, милостиві панове! — крикнув він своїм супутникам, — почекайте-но трішки! Мені треба цьому офіцерикові щось сказати, і я хотів би, аби ви були свідками цієї розмови.
Пан Володийовський задоволено усміхнувся, бо впізнав пана Харлампа.
— Бог свідок, що я не ховався, — сказав він, — і сам вашу милость шукав, аби спитати, чи й досі ще ти на мене гнів тримаєш, та, на жаль, зустрітися не могли.