Літа зрілості короля Генріха IV

Спочатку все передбачаєш, мов ясновидець, а тоді зразу й забуваєш, очманівши. «Цього разу, — думав Анрі,— мені судилось терпіння. Все терпіти, заплющивши очі; це неминуче, бо ми, позначені слідами пережитого, не можемо сподобатися з першого погляду. Тільки це вирішує. Перед усім іншим, що мені судилось, перед страхіттями, перед турботами, в сімнадцять юних літ я знав дочку садівника Флерету. Ранок, іскриться роса. Я взяв її, я кохав її, наша ніч була сповнена захвату, я ще тримаю її за руку, і в криниці відбиваються наші обличчя; але, як те відображення в воді, так само швидко розпливлось і кохання, і ось уже я помахав їй здалеку, і мій кінний загін прийняв мене. А зараз — чорний ліс».

Він повернув туди. Бельгард був далеко попереду, і Анрі, задумавшись, пустив коня ступою. «Мені доведеться довго-довго облягати її,— думав він, — а облогу звичайно знімають, коли втратять досить часу й людей. Тільки не цю, друже, — тут межа твоєї волі, і ти скоріше спливеш кров'ю, ніж її знімеш». Він злякався, зупинив коня і втупився в темряву, крізь яку помалу проникали, звикнувши до неї, його очі. «Не просте це діло; треба, щоб я знайшов з нею щастя!» Він згадав про щастя, і воно явилось йому: серце його забилося шпаркіше, в голові проясніло, і він подумав, що старість — це помилка, вона настає лише тоді, коли ми їй піддаємось. «Я хочу бути щасливим, стати ще раз сімнадцятирічним, і обіцянка того щастя сьогодні зветься Габрієль. Здійсни ж його сам! Тут вибору нема, і сором не допоможе, і втоми не можна собі дозволити. Борись! Стань знову королем Наваррським, маленькою людиною перед великими небезпеками. Вони не вломили його, і навіть ця не зломить».

Випроставшись у стременах, щоб звести дух, він побачив віддалік нерухомого вершника. Рівна дорога тяглась удалину, над нею схилялося гілля дерев, і все ж Анрі поміж листям, поміж тінями розрізнив далеку й маленьку статую, що дожидала його: «Ось кого вона кохає! Це правда, і перед цією правдою я схиляюсь. Та якби й він її кохав, то він би отут, зараз всадив мені в горло кинджала. А коли він цього не зробить? Тоді моє зверху, бо я король. Він вродливий і молодий; убий мене, Бляклий Листе, а то втратиш свою кохану. Вона не завжди вважатиме мене старим і бридким, про це я подбаю, Бляклий Листе. Борода в мене сива, але то дарма, бо сам я такий молодий, як ніхто. Вона це зрозуміє, хоч би скільки довелось мені заплатити; хоч я муситиму дарувати, без кінця дарувати, вдавати сліпого, залицятися, благати, принижуватися, та врешті-решт вона кохатиме не тебе, Бляклий Листе. Мене вона кохатиме, мене!»

Під'їхав. Спинив свого коня поруч із другим, нахилився до вершника:

— Бельгард! Прокинься! Що ти хотів зробити?

— Супроводити вас, величносте, коли вам більше не бажатиметься бути самому.