Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Хоч і зараз, величносте! — Бельгард схопився, йому не терпілось показати королю свою прекрасну кохану. Дорогою вони розмовляли про її родину; король пригадав:
— Батька твоєї красуні звуть Антуан, він був би губернатором у Ла-Фері, якби Ліга не прогнала його. Мати?.. А, вона ж утекла від чоловіка?
— З маркізом д'Алегром, ще кілька років тому. Перед тим вона хотіла продати свою дочку. Та що це доводить? Ви ж, величносте, самі знали двір свого попередника.
— Так, чистотою звичаїв там не могли похвалитись. Але ваша Габрієль була ще надто молода, щоб її продавати.
— Шістнадцять років — на вигляд зовсім недоросток. І все ж я зразу накинув на неї оком. Та, на щастя, вона стала моєю, вже як зовсім розквітла.
— A! То була її сестра… — Король пригадував далі.— Як пак її звати?
— Та їх аж шість. Але ви, ваша величносте, маєте на увазі найстаршу, Діану. Першим у неї був герцог д'Еперпон.
Король трохи не сказав: «А в усіх сімох, разом з матусею, перебував, мабуть, цілий полк». Йому пригадалось також, що всіх їх разом прозивали «сім смертних гріхів». Натомість він зауважив:
— У гарну ж родину ти входиш, Бляклий Листе. Ти хочеш одружитись зі своєю Габрієлою?
Герцог де Бельгард, сповнений гордості, заявив:
— Одну даму з роду її матері обдаровували своєю прихильністю Франціск Перший, Климент Шостий і Карл П'ятий. Один за одним її любили король, папа й імператор.
Та король уже не хотів говорити про тих легковажних дам з родовідного дерева коханої його першого стайничого. Вимовлено було ім'я герцога д'Епернона, ім'я, обтяжене пам'яттю про давні чвари, й досі не завершені. Всі злигодні його королівства раптом обступили короля; він пустив коня ступою, хоч як нетерпеливився його супутник, і заговорив про своїх ворогів. Вони розпаювали між собою королівство, і кожен у своїй провінції вдавав із себе незалежного державця, що не підкоряється королю-єретикові. Навіть такий собі Епернон, що починав свою кар'єру як любчик Генріха Третього! Навіть цей має змогу користатися приводом віри. Анрі голосно сказав:
— Бельгард, ти католик і мій друг. Скажи, чи справді я мушу зважитись на цей небезпечний стрибок?
Дворянин зрозумів короля й відповів:
— Величносте! Я певен, що вам не треба міняти віри. Ми й так вам служитимемо.
— Якби ж то справді,— прошепотів король.
— А зараз ви побачите мою кохану! — в захваті вигукнув його супутник.
Король підвів голову. По той бік лісистої долини, за шумливого річкою, за пагорбами, за хвилями барвистого листя серед верховіть на тлі синього неба мрів замок. Здаля такі замки, поки ми не роздивимось їх ближче, часто здаються нам повітряними. Покрівлі їхні блищать. Що нас там чекає? Вони захищені ровами й мурами, нагорі в них гармати, але по мурах спинаються троянди. Що чекає на нас у цьому замку? Жерущий неспокій через ворогів і страх перед зміною віри — все це робило короля сприйнятливим до передчуттів. Він зупинився, сказав, що вже занадто пізно, й хотів був завернути назад. Та Бельгард узявся вмовляти Анрі, бо йому хотілося, щоб володар похвалив його незрівнянний скарб. Король почув про пурпурові губи, між якими біліють перлини, і про щоки, схожі на лілеї й троянди, — лілеї, одначе, переважають, і так само біле все тіло, перса з мармуру, плечі — як у богині, а ноги — як у німфи.
Король дав себе умовити, і вони поїхали далі.
Замок височів за ровом і звідним мостом. Головний будинок і два висунуті уперед крила; на кожному — ажурна вежка. Середня будівля мала два поверхи, високий дах, відкриту колонаду, масивний портал, круг вікон — оздобні лиштви. Колись суворий, тепер замок був вишукано прикрашений; повсюди плелися троянди, і подекуди ще осипались останні квітки.
Король зачекав надворі, а його супутник увійшов. У глибині вестибюлю піднімалися двома крилами викруглені сходи. Герцог де Бельгард пройшов попід ними в залу, до якої з садка позад замку падало зеленаве світло. Ось він повернувся; поруч нього йшла молода темноволоса дама в жовтій сукні, гаптованій віночками з троянд. Швидко й легко вона випередила герцога й низько схилилась перед королем. У тій скромній поставі вона, одначе, позирала на нього лукавим поглядом. Примружені очі ніби підказували: не треба сприймати скромність цієї гарненької жіночки занадто поважно; та король і не мав такого наміру. Він зразу сказав:
— У вас стільки принад, мадемуазель, що ви, безперечно, та сама, заради котрої мій перший стайничий учащає сюди. Мої сподіванки не були надмірні.