Гірчичне зерно

…Оля повільно збирала книжки в портфель, вийняла з-під парти кусень хліба зі смальцем, щоб, як завжди, віддати його Боскові. Коли вона йшла коридором, то намагалась на пальцях, бо від її мештів, підбитих залізом, йшла луна по всій школі, їй було тяжко на серці, не через те, що нема світла, а що не можна буде вийти з хати, бо баба не давала їй парасоля на забави. Вітер з дощем вдарив її по лиці, й дівчинка затулилась рукою. Хтось взяв її за плечі й легенько підштовхнув уперед. Вона відсахнулась. То був їхній новий учитель Андрій Іванович. Він теж не мав парасоля. Але, певно, загубив його або забув, бо, прецінь, заробляє великі гроші. Оля з бабою жили на 50 рублів пенсії. Як баба вмре, то Олю заберуть у дітдом. Але баба так скоро не вмре. Оля до того часу сама піде на роботу й нікому не буде стояти в ласку. Їхня хата — за магазином, ота, побілена на синьо і вкрита бляхою. Оля помагала перед великодніми святами білити. Сварилась з бабою, що та дає забагато синьки. Біла хата ладніше виглядає. Але баба не послухала.

Боско крутився коло фіртки. Оля сунула йому в пащеку хліб з смальцем, а папір сховала до кишені.

— Їж борше, Боску, бо баба надійде. І ховайся в буду, там тепло.

Дівчинка погладила його по жовтій голові з лапатими вухами:

— Нині, певно, ніде не підемо, хіба що дощ перестане.

У хаті сиділа цьоця Сташка.

— Змерзла, Олюню?

— Змерзла, цьоцю! — відказала дівчинка, заледве розшпилюючи закоцюблими пальцями верхній гудзик. — Дуже зимний дощ. І світла нема. Ми хотіли діафільм дивитись… Бабо, що є їсти?