Дівчина, яку ти покинув

Сестра сполотніла.

— Ти ж не погодилась на це?

— Я нічого не відповіла.

— О, дякувати Богові, — вона похитала головою, притискаючи руку до щоки. — Дякувати Богові, він не може ні до чого тебе примусити.

— Але… це не означає, що я не піду.

Моя сестра різко опустилася на стілець, і за мить я присіла навпроти неї. Після недовгих роздумів вона взяла мене за руки.

— Софі, я розумію твій відчай, але ти повинна думати, що кажеш. Згадай лише, що вони зробили з Ліліан. Ти справді віддалася б німцеві?

— Я… не обіцяла аж такого.

Вона вражено дивилася на мене.

— Я вважаю… по-своєму комендант — людина честі. І крім того, він, може, зовсім не хоче, щоб я… Принаймні так прямо він про це не казав.

— О, як можна бути такою наївною! — вона здійняла руки до небес. — Комендант застрелив на смерть невинну людину! Ти бачила, як він розбив голову об стіну одному зі своїх людей за дрібне порушення! І ти підеш сама на його квартиру? Ти не можеш так учинити! Подумай!

— Я думала про дещо інше. Я подобаюсь комендантові. Здається, він поважає мене по-своєму. І якщо я цього не зроблю, Едуард точно помре. Ти ж знаєш, що трапляється в таких місцях. Мер уже наперед вважає його покійником.

Вона нахилилася до мене через стіл. Її голос тремтів від тривоги.

— Софі… немає жодних гарантій, що пан комендант поводитиметься, як людина честі. Він же німець! Як узагалі можна вірити хоч одному його слову? Ти можеш лягти з ним, і все це виявиться намарне!

Ніколи ще я не бачила свою сестру такою розлюченою.

— Я маю піти й поговорити з ним. Іншого шляху немає.

— Якщо це спливе, Едуард більше не захоче тебе.

Ми не зводили очей одна з одної.

— Гадаєш, ти зможеш утримати це від нього в таємниці? Не зможеш. Ти надто чесна. І навіть якщо спробуєш, то невже гадаєш, що в цьому місті ніхто йому не донесе?

Вона мала рацію.

Елен дивилася на свої руки. Потім устала й налила собі склянку води. Пила неквапом, двічі глянувши на мене, і що довше тривала тиша, то більше я відчувала її осуд і мовчазне питання, що ховалося за ним. І це злило мене.

— Гадаєш, мені легко це робити?

— Не знаю, — відповіла вона. — Останніми днями я взагалі тебе не впізнаю.

Це було наче ляпас. Ми з сестрою обмінялися гнівними поглядами, і я відчула, немов стою на краю прірви. Ніхто не завдасть тобі нищівного удару так, як рідна сестра. Ніхто краще не знає твоїх вразливих місць і не цілиться в них без жалю. Примара мого танцю з комендантом невідворотно поставала перед нами, і я раптом відчула, що ми обидві перетнули невидиму межу.

— Гаразд, — промовила я. — Скажи мені таке, Елен. Якби це був твій єдиний шанс урятувати Жана-Мішеля, що б ти зробила?

Уперше я побачила, як вона вагається.

— Життя або смерть. Що б зробила ти, аби врятувати його? Я знаю, що твої почуття до нього безмежні.

Вона закусила губу і відвернулася до чорного вікна.