Дівчина, яку ти покинув

Я гнівно зиркнула на нього, та все ж узяла його під руку, і деякий час ми йшли мовчки. Едуард накрив мою долоню своєю і відчув, як змерзла моя рука.

— Твої рукавички!

— Я їх забула.

— Тоді де твій капелюшок? — спитав він. — Ти змерзнеш!

— Ти чудово знаєш, що я не маю капелюшка на зиму. Мій оксамитовий побив шашіль, і я не мала часу підлатати його.

Він зупинився.

— Ти не можеш гуляти в залатаному капелюшку.

— Це чудовий капелюшок. Я просто не мала часу докласти до нього рук.

Я не стала додавати, що не мала на те часу, бо постійно моталася лівим берегом у пошуках матеріалів для чоловіка і грошей, щоб заплатити за них.

Він побачив, що ми опинилися під стінами найбільших галантерейних крамниць у Парижі, й потяг мене до вітрини.

— Ходімо, — сказав він.

— Не будь смішним.

— Не сперечайся зі мною, жінко. Ти ж знаєш, що я страшний у гніві.

Він узяв мене за руку, і, перш ніж я знову запротестувала, ми зайшли до магазину. Двері за нами зачинилися, дзвіночок продзеленчав, і я в захваті роззирнулася навкруги. На полицях і вітринах уздовж стін, відбиваючись у величезних дзеркалах із позолоченими рамами, лежали найгарніші капелюшки, які я будь-коли бачила: величезні, вигадливі твори мистецтва вугільно-чорного або полум’яно-червоного кольорів, із широкими полями, отороченими хутром або мереживом. Егретки тремтіли в повітрі. У приміщенні пахло сухими трояндами. Із глибин кімнати з’явилася жінка в довгій вузькій атласній спідниці з перехватом нижче колін — останній писк моди на вулицях Парижа.

— Я можу вам допомогти?

Вона окинула поглядом моє пальто трирічної давнини та розкуйовджене вітром волосся.

— Моїй дружині потрібен капелюшок.

У цю мить я хотіла зупинити його. Хотіла сказати, що коли він так бажає придбати мені новий капелюшок, то краще нам піти до «Ля Фам Марше», де я могла б навіть розраховувати на знижку. Він і гадки не мав, що це салон кутюр’є і тут не місце таким жінкам, як я.

— Едуарде, я…

— По-справжньому особливий капелюшок.

— Звісно, сер. Маєте якісь побажання?

— Щось на зразок оцього, — він указав на величезний темно-червоний капелюшок у стилі Директорії, з широкими полями, отороченими чорною егреткою. Уздовж полів вигнутим віялом лежалі павичі пера, фарбовані в чорний колір.

— Едуарде, ти ж це не серйозно, — прошепотіла я.

Але жінка вже дбайливо зняла капелюшок із вітрини, і, доки я вражено дивилася на чоловіка, вона бережно наділа річ мені на голову, заправивши моє волосся за комір.

— Гадаю, краще, якщо мадам зніме шарф.

Вона підвела мене до дзеркала і розмотала шарф із такою турботою, наче він був із золотої пряжі. Я майже не відчувала дотику її пальців. Цей капелюшок цілковито змінив моє обличчя. Уперше в житті я виглядала, як одна з дам, що колись були моїми клієнтками.

— У вашого чоловіка гарний смак, — зауважила жінка.