Дівчина, яку ти покинув
- Автор: Мойес Джоджо
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1955-7 (fb2)
- Переводчик: Дар’я Петрушенко
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Дівчина, яку ти покинув». Краткое содержание книги:
Страх за її матір перемішувався зі страхом за мого чоловіка. Дні минали в безмовному вирі тривоги і втоми. До міста майже не надходила інформація, і жодні відомості не просочувалися назовні. Може, десь там він помирає від голоду, лежить хворий у лихоманці або побитий. Мер отримав офіційне повідомлення про три смерті, дві на фронті, одну в таборі біля Монса; також він чув про спалах епідемії тифу в Ліллі. Кожну з цих обривчастих звісток я сприймала як особистий біль.
Елен же, навпаки, немов розквітла в цій атмосфері зловісних передчуттів. Певно, спостерігаючи мій внутрішній злам, вона переконала себе в тому, що найгірше вже сталось. Якщо Едуард, при всій своїй силі й життєздатності, опинився перед лицем смерті, то на що міг сподіватися тихий, інтелігентний Жан-Мішель. Він не міг вижити, міркувала собі Елен, отже, лишалося просто примиритися з цим. І, ніби набуваючи нових сил, вона змушувала мене піднятися, коли заставала в пивному льосі в сльозах, змушувала їсти і несподівано веселим, пустотливим тоном співала колискових Едіт, Мімі й Жану. Я була вдячна їй за стійкість. Уночі я лежала, обіймаючи чужу дитину, і мріяла ніколи більше ні про що не думати.
Наприкінці січня померла Луїза. Ми всі знали, що її дні добігають кінця, але від того не ставало легше. За одну ніч мер і його дружина наче постарішали на десять років.
— Я кажу собі, що Господь благословив її, не давши побачити світ таким, як він є, — сказав мені мер, і я кивнула. Жоден з нас у це не вірив.
Похорон мав відбутися за п’ять днів. Я вважала, що не слід брати туди дітей, тож попросила Елен піти замість мене, а сама тим часом зібралася повести малих до лісу, що за старою пожежною станцією. Зважаючи на суворі холоди, німці дозволили містянам дві години на день у прилеглих лісах збирати хмиз для опалення домівок. Я не думала, що ми знайдемо багато: під прикриттям темряви з дерев давно обдерли всі гілки, придатні для розпалювання. Але я мала ненадовго піти з міста, від скорботи й жаху, від завжди пильного погляду як не німців, то сусідів.
Стояв тихий морозний день, і сонячне сяйво тьмяно пробивалося крізь голі силуети вцілілих дерев. Здавалося, навіть сонцю бракує сил піднятися вище, ніж на кілька футів над небокраєм. Звідси добре було споглядати всю місцевість, що я й робила того дня, питаючи себе, чи не настає вже кінець світу. І, як часто бувало останніми днями, я блукала, ведучи мовчазну розмову з чоловіком.
«Будь сильним, Едуарде. Тримайся. Просто залишся живим — і тоді, я знаю, ми знову будемо разом».
Едіт і Мімі вперше мовчки йшли поряд зі мною. Під ногами в них шелестіло мерзле листя. Та коли ми дісталися лісу, якийсь дитячий імпульс узяв над ними гору, і я швидко зупинилася, дивлячись, як дівчата підбігають до трухлявого пня і, взявшись за руки, зі сміхом стрибають на нього і з нього. Звісно, їхні черевички обдеруться, а спіднички забрудняться, але я не могла відмовити їм у цій простій радості.
Я схилилась і поклала в кошик трохи хмизу, сподіваючись, що дитячі голоси зможуть притлумити нескінченний гомін страху в моїй голові. А потім, випроставшись, побачила його: на галявині, з прикладом біля плеча, він розмовляв з одним зі своїх людей. Почувши голоси дівчат, він розвернувся. Едіт заверещала, обернулася до мене і з тваринним переляком кинулася в мої обійми. Її очі була розширені від жаху. Слідом дибала збентежена Мімі, намагаючись збагнути, чому її подруга так злякалася чоловіка, який щовечора приходить до нас вечеряти.
— Не плач, Едіт, він нас не скривдить. Будь ласка, не плач, — я бачила, що він дивиться на нас, і, відліпивши дитину від своїх ніг, присіла навпочіпки, щоб сказати їй кілька слів. — Це пан комендант. Я піду поговорю з ним щодо вечері. Ти залишайся тут і пограйся з Мімі. Зі мною все гаразд. Ти мене зрозуміла?
Із цими словами я передала її з рук на руки Мімі. Вона все тремтіла.
— Ідіть, пограйтеся трохи. Я лише перемовлюся з паном комендантом. Ось, візьміть мій кошик і подивіться, чи не знайдеться тут ще трохи хмизу.
Нарешті відірвавши дівчинку від своєї спідниці, я попрямувала до коменданта. Офіцер, що був поряд із ним, щось казав йому тихим голосом. Закутавшись у шаль, схрестивши руки на грудях, я чекала, доки комендант не відіслав його.
— Ми думали, що можемо трохи постріляти, — сказав він, вдивляючись у чисті небеса. І додав: — Птахів.
— Тут не лишилося птахів, — зауважила я. — Вони давно зникли.