Дівчина, яку ти покинув

В обід Орельєн і Едіт прийшли перекусити окрайцем хліба й маленьким шматочком сиру, і, доки вони сиділи в кухні, ми отримали сповіщення від мера, що маємо надати ковдри й кілька столових приборів для нової німецької квартири, розташованої за милю від нас. Баром прокотився невдоволений шепіт: відвідувачі по черзі роздивлялися папірець і розуміли, що, повернувшись додому, знайдуть такі самі сповіщення. У душі я навіть трохи раділа, адже всі бачили, що нас теж не оминула реквізиція.

О третій ми перервалися, щоб подивитись, як проходить німецький медичний конвой. Земля здригалася від тупоту коней і вантажівок, що рухалися в ряд. Кілька хвилин по тому в барі зберігалася тиша. О четвертій годині прийшла дружина мера і подякувала всім за добрі слова й листи. Ми запросили її лишитися на каву, але вона відмовилася. Зараз вона — не надто приємне товариство, сказала жінка, перепрошуючи. І пішла непевним кроком через майдан, поряд із чоловіком, який підтримував її під лікоть.

О пів на п’яту останні відвідувачі пішли від нас. Надворі сутеніло, і, хоча нам лишалося працювати ще півгодини, я знала, що ніхто вже не прийде. Пройшовшись уздовж вікон обідньої зали, я опустила завіси, і в приміщенні знов запанувала темрява. На кухні Елен перевіряла з Едіт завдання з правопису, час від часу перериваючись, щоб заспівати пісеньку з Мімі та Жаном. Едіт дуже прив’язалася до крихітки Жана, і моя сестра не раз зауважувала, як сильно допомагає їй маленька дівчинка, граючись із ним стільки часу. Елен ніколи не піддавала сумніву моє рішення привести Едіт у наш дім. Їй би на думку не спало прогнати дитя, хай навіть поява дівчинки означала, що кожен з нас тепер діставатиме менше їжі.

Піднявшись нагору, я витягла щоденник з-під бантин. Я збиралася написати кілька рядків, а тоді зрозуміла, що мені немає чого сказати. Будь-яке моє слово зараз компрометувало мене. Я заштовхала щоденник назад у сховок і спитала себе, чи я коли-небудь знайду що сказати своєму чоловікові.