Дівчина, яку ти покинув

Комендант тим часом заговорив про мистецтво. Він згадував учителя живопису, якого знав іще юнаком, учителя, який відкрив йому очі на мистецтво, далеке від класицизму, в дусі якого його виховували. Розповідав, як намагався пояснити цю більш первісну, грубу техніку малювання своєму батькові, і про своє розчарування, адже старий так нічого й не зрозумів.

— Він казав мені, що це виглядає «незавершено», — зі смутком згадував комендант. — Він вірив, що будь-який відхід від традиційного мистецтва вже є бунтом сам по собі. Гадаю, моя дружина здебільшого дотримується таких самих поглядів.

Ледве чуючи його, я підняла свій келих і зробила довгий ковток.

— Можна мені ще? — спитала я.

Я осушила келих, а потім попросила наповнити його знову. Ніколи в житті я стільки не пила, ані до цього дня, ані після. Та мені було байдуже, що я поводилась у ту мить, як нечема. Комендант продовжував говорити, низьким монотонним голосом. Він ні про що мене не питав, наче тільки й хотів, щоб я слухала. Хотів, аби я знала, що за формою та гостроверхою каскою існує людина. Але я майже його не чула. Я бажала лише, аби світ навколо якнайшвидше перетворився на суцільну розмиту пляму і здавалося б, що моє рішення мені не належить.

— Гадаєш, ми були б друзями, якби зустрілися за інших обставин? Мені подобається думати, що так.

Я намагалася забути, що я тут, у цій кімнаті, під пильним поглядом німця. Я хотіла б обернутися на річ, бездушну, тупу річ.

— Можливо.

— Потанцюєш зі мною, Софі?

«Він називає мене на ім’я, наче має на це право».

Я поставила келих і встала. Мої руки безвільно повисли. Тим часом він підійшов до грамофона й увімкнув повільний вальс. Потім наблизився до мене і після хвилинного вагання обійняв за талію. Щойно заграла музика, ми почали танцювати. Я повільно рухалася кімнатою, моя рука лежала в його руці, злегка торкаючись пальцями м’якої бавовни його сорочки. Я танцювала, і мої думки були геть відсутні, я ледве усвідомлювала, що його голова схилилася до моєї. Я відчувала запах мила й тютюну, відчувала, як його штани торкаються моєї спідниці. Він тримав мене, не намагаючись притягти ближче, обережно, ніби щось ламке. Я заплющила очі й поринула в туман, намагаючись рухатись у такт музиці. У душі я прагнула опинитися десь зовсім далеко. Кілька разів я спробувала уявити, що танцюю з Едуардом, але це було не під силу моїй уяві. Занадто відрізнялося все в цьому чоловікові: його дотик, його зріст, запах його шкіри.

— Іноді здається, — казав він тихо, — що у світі лишилося так мало краси. Так мало радості. Ти думаєш, що життя у твоєму містечку суворе. Але якби ти бачила те, що бачили ми за його межами… Переможців немає. У такій війні не перемагає ніхто.

Він наче говорив сам до себе. Мої пальці лежали на його плечі. Я відчувала, як ворушаться м’язи під його сорочкою в такт подиху.

— Я добра людина, Софі, — шепотів він. — Для мене важливо, аби ти це розуміла. Аби ми розуміли одне одного.