Дівчина, яку ти покинув

Кімната була простора, обшита товстими балками. Підлогу встеляли килими — мені здалося, що деякі з них я бачила в будинках моїх сусідів. Тут був маленький столик зі стільцями, військова скриня, чиї мідні кути виблискували у світлі двох ацетиленових ламп, вішак для верхньої одежі, з якого звисала військова форма, і широке легке крісло біля вогню, для якого не пошкодували дров — жар відчувався навіть на іншому кінці кімнати. У кутку стояло ліжко з двома товстими ватяними ковдрами. Я глянула на нього й відвела очі.

— Сюди. — Він стояв у мене за спиною, знімаючи з мене шалі. — Дозволь, я візьму це.

Я дозволила йому зняти їх і повісити на вішак, а сама продовжувала притискати картину до грудей. Навіть зараз, майже паралізована, я соромилася свого вбогого вбрання. За цих холодів ми не могли часто прати одяг: вовна сохла тижнями чи просто застигала на морозі.

— Зимно надворі, — зауважив він. — Відчуваю це з твого одягу.

— Так, — мій голос здався мені чужим.

— Сувора видалася зима. І, гадаю, це триватиме ще кілька місяців. Хочеш випити?

Він підійшов до столика і наповнив два келихи вином з графина. Я без слів узяла один із його рук. Після прогулянки холод проймав мене до кісток.

— Можеш покласти пакунок, — сказав він.

Я й забула, що він і досі у мене в руках. Я опустила картину на підлогу, а сама залишилася стояти.

— Будь ласка, — сказав він. — Будь ласка, сідай.

Здавалося, його дратують мої вагання. Так, наче моя тривога була для нього образою.

Я присіла на один із дерев’яних стільців, одну руку поклавши на раму картини. Не знати чому це заспокоювало мене.

— Я не приходив вечеряти до готелю сьогодні ввечері. Я думав про те, що ти казала: через нашу присутність у вашому домі тебе вже сприймають як зрадницю.

Я відсьорбнула вина.

— Я не хочу створювати тобі додаткових проблем, Софі… більше, ніж ми вже спричинили вам самою окупацією.

Я не знала, що на це сказати. Я зробила ще один ковток. Його очі вп’ялися в мої, ніби він чекав відповіді.

Через подвір’я до нас долинав спів. Я гадала, чи були ті дівчата зараз із чоловіками, потім — ким вони були, з яких містечок чи сіл приїхали. Чи згодом їх теж проведуть крізь місто як злочинниць за те, що вони зробили? Чи відома їм доля Ліліан Бетюн?

— Ти голодна? — Він показав на маленьку тацю з хлібом і сиром.

Я похитала головою. Весь день я не могла ані крихти проковтнути.

— Визнаю, це не дуже відповідає стандартам твоєї кухні. Днями я згадував ту страву з качки, що ти готувала минулого місяця. З помаранчем. Сподіваюся, ти нам її ще приготуєш, — продовжував він. — Але наші постачання скорочуються. Я впіймав себе на тому, що мрію про різдвяний пиріг, який називається Stollen. У вас тут, у Франції, такого не печуть?

Я знов похитала головою.

Ми сиділи з двох боків каміна. Я почувалася, мов наелектризована, ніби кожна клітинка мого тіла іскрилася, стаючи прозорою. Здавалося, він бачить мене наскрізь. Він знав усе. Контролював усе. Я прислухалася до віддалених голосів і ніяк не могла звикнути до думки, що перебуваю тут. Я наодинці з комендантом, у німецьких казармах. У кімнаті з ліжком.