Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Прочее научное » Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:

У своїх попередніх творах «Зброя, мікроби і сталь» та «Колапс» Джаред Даймонд змінив наше розуміння причин, через які цивілізації переживають злети й падіння. А тепер, у завершальній книзі цієї монументальної трилогії, він пояснює, яким чином успішні країни одужують від криз завдяки впровадженню вибіркових змін — механізму пристосування, який значною мірою асоціюється з подоланням особистісних травм. Автор розповідає, як у недалекому минулому сімом країнам вдалося успішно пережити радикальні збурення, пройшовши болісну самооцінку й адаптацію, та розкриває закономірності процесу одужання цих унікальних держав. Та чи здатне людство взагалі навчатися на прикладах минулого? Чи не марнують Сполучені Штати та весь світ свої природні переваги, чи не рухається людство шляхом політичних конфліктів.
1 ... 40 41 42 43 44 45 46 47 48 ... 120
Перейти на страницу:

Ставши президентом, Сукарно поклав відповідальність за злиденність Індонезії на голландський імперіалізм і капіталізм, скасував успадковані країною борги, націоналізував голландську власність і більшість її передав в управління збройним силам. Він створив централізовану державну економіку, яку військові, цивільна бюрократія та сам Сукарно могли «доїти» для власних потреб. Тому не дивно, що невдовзі як приватний сектор індонезійської економіки, так і закордонна допомога опинилися в стані занепаду. США та Британія занепокоїлися: вони прагнули дестабілізувати позиції Сукарно, так само, як Сполучені Штати намагалися дестабілізувати уряд Альенде в Чилі. Сукарно у відповідь послав американців «під три чорти з вашою допомогою»; а потім у 1965 році вигнав із країни американський Корпус миру і вивів Індонезію з ООН, Світового банку та Міжнародного валютного фонду. Інфляція злетіла до небес, і в 1965 році індонезійська національна валюта (рупія) втратила 90 % своєї вартості.

На той час, коли Індонезія здобула незалежність, вона не мала досвіду демократичного самоврядування. Натомість у неї був досвід голландського правління, яке в свої останні десятиріччя нагадувало врядування поліцейської держави, так само, як і японське правління після 1942 року. Фундаментальними умовами будь-якої функціональної демократії є загальна писемність населення, визнання права на опозицію урядовій політиці, терпимість до різних точок зору, визнання поразки на виборах і державний захист для тих, хто не має політичної влади. Із цілком зрозумілих причин усі ці передумови в Індонезії були слабкими. Тому впродовж 1950-х років прем'єри та уряди швидко змінювали один одного. На виборах 1955 року явка була приголомшливо високою — 92 % зареєстрованих виборців, але результатом стала патова ситуація, бо кожна із чотирьох провідних політичних партій набрала по 15-22 % голосів і парламентських місць. Компромісу досягти не вдалося, і парламент охопив політичний параліч. Така відсутність компромісу серед кількох партій, приблизно однакових за своєю силою, вже відома нам із прикладу Чилі та перевороту, влаштованого Піночетом (див. розділ 4), але з тією різницею, що Чилі, принаймні, мала освічене й писемне населення та тривалу історію демократичного урядування, тоді як Індонезії не дісталося ні першого, ні другого.

На початку 1957 року президент Сукарно поклав край патовій ситуації, оголосивши воєнний стан, а потім замінивши індонезійську демократію так званою «керованою демократією», яка, на його думку, більше відповідала національному характеру індонезійців. В умовах керованої демократії індонезійський парламент мав практикувати «взаємне співробітництво», або «консенсус через обговорення», що відрізнялось від традиційного демократичного уявлення про законодавчий орган як тло, на якому змагаються політичні партії. Щоб забезпечити «взаємне співробітництво» з боку парламенту задля досягнення цілей Сукарно, більше ніж половина членів парламенту не обиралися, а призначалися самим главою держави і розподілялися по так званих «робочих групах», а не політичних партіях, і однією з таких груп були військові.

У Сукарно з'явилася впевненість у тому, що лише він один спроможний вгадувати та тлумачити бажання (включно з підсвідомими) індонезійського народу і служити для нього пророком. Після Бандунгської конференції держав Азії та Африки в 1955 році Сукарно поширив свої цілі на світову арену і став вважати своєю особистою відповідальністю просування Індонезії на провідні ролі в антиколоніальній політиці країн «третього світу», хоча на той час Індонезія потерпала від важких внутрішніх проблем (фото 5.2). У 1963 році його проголосили довічним президентом.

Сукарно розпочав дві кампанії за перетворення своєї антиколоніальної риторики на конкретні справи, спробувавши анексувати дві території, що мали невдовзі здобути незалежність. Перша кампанія була спрямована на голландську Нову Гвінею, яку з огляду на її етнічну відмінність голландці відмовилися передати Індонезії після революції. Голландці запустили прискорену програму підготовки Нової Гвінеї до незалежності, а її лідери затвердили національний прапор і національний гімн. Але Сукарно заявив, що голландська Нова Гвінея має відійти до Індонезії, посилив дипломатичний тиск на голландців, і 1961 року наказав усім трьом видам індонезійських збройних сил захопити Нову Гвінею силою.

Результатом став політичний успіх Сукарно, але для багатьох індонезійських військових, які брали участь у цій операції, вона обернулася трагедією — як і для тих новогвінейців, які прагнули незалежності. На одному з настінних малюнків у фойє індонезійського готелю, в якому я зупинився 1979 року, художник зобразив індонезійський «лінкор», що виплив назустріч ворогам-голландцям, — насправді то був маленький патрульний катер, відразу ж потоплений голландським військовим кораблем, внаслідок чого загинуло багато індонезійських матросів. З індонезійських літаків у голландській Новій Гвінеї було викинуто парашутний десант, про результати якого мені розповів приятель, що служив тоді в голландському війську. Ймовірно, побоюючись протиповітряних засобів голландців, парашутистів скинули не вдень, а вночі, до того ж наосліп, на зарослу лісом місцевість, і то був акт нечуваної жорстокості. Злощасні парашутисти опустилися прямісінько в поросле саговими пальмами болото, яке кишіло москітами, і ті, хто не загинув від удару об дерево, залишились висіти на пальмах, зачепившись за них парашутними стропами. Жменька ж людей, яким вдалося вивільнитися з парашутів, попадали або спустилися з дерев у затхлу болотну воду. Мій приятель зі своїми голландськими бойовими побратимами оточили те болото, почекали тиждень, а потім сіли на човни й попідбирали парашутистів, яким вдалося вижити.

Попри військові успіхи голландців, уряд США, що прагнув позиціонувати себе як прихильника антиколоніального руху в «третьому світі», змусив їх поступитися Новою Гвінеєю. Щоб зберегти своє обличчя, голландці віддали її не безпосередньо Індонезії, а ООН, яка сім місяців потому передала цій країні адміністративний контроль (але не право власності) за умови проведення плебісциту в майбутньому. Індонезійський уряд запустив програму масштабного переселення з інших індонезійських провінцій, щоб забезпечити собі в Новій Гвінеї етнічну перевагу над корінними жителями. Через сім років «ручна» асамблея зі спеціально підібраних лідерів Нової Гвінеї проголосувала під тиском за входження голландської Нової Гвінеї до складу Індонезії. Новогвінейці, яким залишався буквально один крок до незалежності від голландців, організували партизанський рух за незалежність від Індонезії, який триває й донині, ось уже понад півстоліття.

Друга кампанія Сукарно з перетворення своєї антиколоніальної риторики на практичні справи була спрямована на конкретний район Малайзії — групу колишніх британських колоній. Малайзія складається з держав на Малайському півострові азійського материка, що здобули незалежність у 1957 році, а також двох колишніх британських колоній (Сабах і Саравак) на острові Борнео, поділеному між Індонезією та Брунеєм. Сабах і Саравак приєдналися до незалежної Малайзії 1963 року. Сукарно міг заявляти претензії на голландську Нову Гвінею як колишню частину голландської Ост-Індії, але на малайзійський Борнео він претендувати не міг. Проте, підбадьорений своїм успіхом у голландській Новій Гвінеї, Сукарно в 1962 році розпочав, за його словами, «конфронтацію» з Малайзією, а наступного року організував військові напади на малайзійський Борнео. Але населення Борнео не виявляло жодного бажання приєднатися до Індонезії, а британські збройні сили та війська Співдружності надали йому ефективну військову підтримку, тож індонезійська армія втратила бажання до конфронтації.

-

У 1960-х роках між найпотужнішими силами Індонезії розгорнулася складна й заплутана тристороння боротьба за владу. Однією з цих сил був Сукарно, харизматичний лідер і вправний політик, який користувався широкою підтримкою індонезійців як батько незалежності їхньої країни і перший та єдиний (на той час) президент. Другою силою стала армія, що монополізувала військову владу. Третьою ж силою була Комуністична партія Індонезії (КПІ), яка, попри брак військової потужності, зуміла стати наймогутнішою та найкраще організованою політичною партією.

1 ... 40 41 42 43 44 45 46 47 48 ... 120
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)