Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

На прикладі Чилі добре видно, яку роль відіграє підтримка ззовні або її відсутність (чинник 4). Протидія з боку США призвела до падіння уряду Альенде, а швидке відновлення американської економічної допомоги після перевороту 1973 року сприяло тому, що військовим вдавалося довго триматися при владі. Завдяки своєму сприйняттю (не зовсім реалістичному) економіки США як взірця вільного ринку Піночет обрав економічну політику, яку сповідували «чиказькі хлопчики».

Таким само чином Чилі ілюструє як переваги свободи дій, так і вади, пов'язані з браком такої свободи (чинник 12). Географічна ізоляція Чилі від латиноамериканських сусідів завдяки горам та пустелям значно зменшила потребу для Альенде чи Піночета перейматися тим, що їхня політика може спровокувати інтервенцію з боку прилеглих Аргентини, Перу та Болівії. На противагу цьому, диктаторські режими в Уганді, Руанді, Східному Пакистані, Камбоджі та багатьох інших країнах були повалені шляхом інтервенції з боку сусідніх країн. Але свободу дій Альенде обмежували далекі Сполучені Штати, тоді як свободу дій усіх чилійських урядів — відкритість місцевої мідновидобувної промисловості (стовпа чилійської економіки) умовам світового ринку, на які Чилі впливати змоги не мала.

Отакими є риси чилійської кризи з точки зору кризи особистісної. А тепер розгляньмо риси, притаманні лише загальнонаціональним кризам (тобто зовсім не притаманні кризам особистісним), і порівняймо події в Чилі з подіями в інших країнах, які ми досліджуємо в цій книзі.

По-перше, криза 1973 року в Чилі, як і криза 1965 року в Індонезії (про яку ми поговоримо в наступному розділі), була внутрішньою, на відміну від зовнішніх ударів у Японії 1853 року та у Фінляндії 1939-го. (Це не означає, що слід повністю відкидати роль зовнішнього тиску з боку США у чилійській кризі.) Як чилійська, так і індонезійська кризи виникли в результаті політичної поляризації, незгоди щодо глибоко вкорінених засадничих цінностей, а також готовності вбивати й бути вбитим, але не йти на компроміс.

По-друге, історія Чилі ілюструє проблему мирної еволюції та насильницької революції. В Німеччині 1848 року, а також під час насильства радикалів, яке розпочалося 1968 року, насильницька революція зазнала поразки, але мирній еволюції, що прийшла їй на зміну, вдалося досягти значної частини тих самих цілей. Австралійських змін, які почалися 1945 року, було досягнуто цілковито завдяки мирній еволюції, навіть без жодної спроби революційного насильства. На відміну від цього, кризи як у Чилі, так і в Індонезії, відповідно в 1973 та 1965 роках, завершилися насильницькими революціями, які на тривалий час привели до влади військові уряди. Але в обох країнах ці військові уряди було усунуто шляхом мирних протестів. Хоча успіх цих заходів не був гарантованим на час їх початку, за іншого варіанта розвитку подій спроба повалити Піночета або Сухарто шляхом насильницького повстання майже неминуче спровокувала б збройні сили на його жорстоке придушення. Але ні чилійські, ні індонезійські збройні сили не наважилися стріляти у великі натовпи беззбройних демонстрантів на вулицях. По-третє, подібно до Індонезії 1965 року та Німеччини 1933 року, але на відміну від Японії доби Мейдзі та Австралії після Другої світової, Чилі ілюструє роль видатного лідера: у випадку з Піночетом це був лідер виключно лихий (на мою думку). Чилійські друзі говорили мені, що зростання поляризації в Чилі наприкінці 1960-х та на початку 1970-х років уможливило те, що подолання цієї поляризації здійснювалося в насильницький спосіб. Іще навіть до перевороту 11 вересня 1973 року насильство наростало протягом шести років. Що здивувало чилійців, як-от моїх друзів, які на вечірці у грудні 1973 року висловлювали переконання, що військовий уряд перебуватиме при владі не більше двох років, так це тривалість насильства. То був не просто короткочасний вибуховий сплеск убивств протягом днів чи тижнів безпосередньо після путчу; чилійців продовжувати вбивати й мучити багато років, а Піночет протримався при владі майже 17 років. Це стало несподіванкою не лише для простих чилійців, а й для тих, хто, здавалося б, могли передбачити поведінку Піночета: його партнерів по хунті, що мали змогу десятиліттями спостерігати за його військовою кар'єрою, та ЦРУ, частиною роботи якого є прогнозування того, що може статися в інших країнах. Деякі партнери Піночета по хунті були не менше за ЦРУ здивовані його нещадністю і прагненням триматися за владу, що суперечило традиціям усіх попередніх лідерів путчистів у чилійській історії. Історики й досі ламають голови над загадкою психології цього індивіда.