Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Починаючи з 1510 року, португальці, потім (із 1595 року й надалі) голландці, а опісля — британці намагалися започаткувати колонії на низці островів, які зараз належать Індонезії. В остаточному підсумку британський контроль обмежився деякими районами Борнео, а в східній половині острова Тімор збереглася єдина португальська колонія. Найуспішнішими колоністами були голландці, зосереджені на острові Ява, де проживало найбільш численне аборигенне населення (більш як половина всього населення сучасної Індонезії). Задля самоокупності та прибутковості колоній голландці в XIX столітті облаштували на Яві та Суматрі плантації, продукція з яких експортувалася. Але голландцям вдалося встановити контроль на всій низці далеких островів лише близько 1910 року, тобто через більш як три століття після прибуття на індонезійський архіпелаг. Прикладом того, як довго цей архіпелаг залишався не дослідженим голландцями, можна вважати те, що лише 1910 року голландський губернатор відкрив, що східно-індонезійський острів Флорес та прилеглий маленький острів Комодо є домівкою найбільшої у світі ящірки, так званого комодського дракона. Незважаючи на свою довжину — близько 10 футів і вагу до кількасот фунтів, ця тварина залишалася невідомою для європейців понад чотириста років.

Слід зазначити, що слово «Індонезія» з'явилося лише близько 1850 року, коли його придумали європейці. Голландці називали свою колонію «Індія», «Нідерландська Індія» або «Голландська Ост-Індія». Самі ж жителі архіпелагу не мали ані національної ідентичності, ані спільної мови, ані почуття єдності, щоб протистояти голландцям. Наприклад, яванські війська приєднувалися до голландських, щоб перемогти сильну державу на острові Суматра, яка була їхнім традиційним суперником.

На початку 1900-х років голландська колоніальна адміністрація вдалася до кроків, спрямованих на перехід від суто експлуататорської політики у своїй колонії до так званої етичної політики, тобто врешті-решт почала робити якесь добро і для індонезійців. Так, голландці відкрили школи, збудували залізниці та іригаційні комплекси, започаткували в основних містах місцеві адміністративні ради та спробували вирішити проблему яванської перенаселеності шляхом сприяння еміграції до менш заселених далеких островів (супроти бажання корінних жителів тих островів). Але ці заходи в рамках етичної політики дали обмежені результати — частково тому, що самі Нідерланди були маленькою країною і не мали змоги вкладати багато коштів в Індонезію, а також тому, що ці зусилля голландців, а потім — і незалежної Індонезії нівелювалися швидким зростанням кількості населення, внаслідок чого з'являлося дедалі більше голодних ротів. Сучасні індонезійці вважають, що негативний вплив голландських колонізаторів значно переважив їх позитивний вплив.

На початку 1900-х років у дедалі більшої кількості жителів голландської Ост-Індії почали формуватися підвалини «національної свідомості». Тобто у них з'явилося відчуття, що вони є не просто жителями свого конкретного султанату під керівництвом голландців у тому чи іншому районі Яви або Суматри, а належать до більшого територіального утворення під назвою «Індонезія». Індонезійці з отакими зачатками відчуття ширшої ідентичності становили собою багато виразних, але часто відмінних груп: яванської групи, яка вважала себе вищою в культурному плані, ісламського руху, що прагнув мусульманської ідентичності для всієї Індонезії, профспілок, комуністичної партії, студентів, яких посилали вчитися до Нідерландів, та інших. Тобто індонезійський рух за незалежність був подрібнений за ідеологічними, географічними та релігійними ознаками і містив у собі зародок тих проблем, які продовжували переслідувати Індонезію і після набуття нею незалежності.

Результатом стали не лише страйки, змови та агітація проти голландського панування, а й конфлікт між цими індонезійськими групами, який породив непросту й заплутану ситуацію. Виступи цих груп сягнули межі, коли у 1920-х роках голландці перейшли до політики репресій і відправили багатьох місцевих лідерів до концтабору в далекому регіоні голландської Нової Гвінеї, що потерпав від різних хвороб.

Важливим внеском у справу остаточного формування індонезійської єдності стала еволюція й трансформація малайської мови — мови торгівлі з давньою історією, в «бахаса індонесіа» — індонезійську мову, яка нині є спільною для всіх індонезійців. Навіть найбільш поширена з сотень індонезійських місцевих мов яванська мова центральної Яви є рідною менше ніж для третини населення Індонезії. Якби ця найбільш уживана місцева мова стала мовою загальнонаціональною, то це символізувало б домінування Яви й таким чином поглибило б проблему, яка й досі докучає сучасній Індонезії: страх перед яванським домінуванням з боку індонезійців, які живуть на інших островах. Яванська мова має ще й ту додаткову ваду, що вона відображає ієрархічну структуру суспільства, і в ній для людей вищого чи нижчого прошарку призначено різний лексикон. Нині ж я, подібно до переважної більшості індонезійців, віддаю перевагу чудовій мові бахаса, що стала загальнонаціональною мовою Індонезії. Вивчати її досить легко. Лише через 18 років після того, як Індонезія приєднала до себе голландську Нову Гвінею і запровадила там мову бахаса, я з'ясував, що нею розмовляють навіть неосвічені новогвінейці у віддалених селах. Граматика бахаси проста, але гнучка завдяки можливості додавати префікси й суфікси до багатьох кореневих слів, що дає змогу створювати слова із передбачуваними значеннями. Наприклад, прикметник bersih означає «чистий», дієслово membersihkan — «чистити», іменник kebersihan — «чистота», а іменник pempersihan — «очистка».