Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
- Автор: Даймонд Джаред Мэйсон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-242-6
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:
Остання тема, розкрита сучасною чилійською історією, стосується обмежень, які заважають реально розібратися з лиходійством минулого і усвідомити його причини. У травні 1945 року нацистська Німеччина зазнала повної військової поразки, багато її нацистських лідерів наклали на себе руки, а вся країна була окупована її ворогами. Після Другої світової війни в уряд Німеччини потрапило багато колишніх нацистів, однак вони не могли відкрито захищати скоєні нацистами злочини. З іншого боку, індонезійська армія вбила або організувала в 1965 році вбивства понад півмільйона своїх співвітчизників, однак індонезійський уряд, який стояв за цими жахіттями, залишився при владі та зберігає її за собою й донині. Тож не дивно, що навіть сьогодні, через більш як 50 років після того масового кровопролиття, індонезійці неохоче говорять про них.
Чилійський випадок міститься десь посередині. Військовий уряд Чилі, який давав накази щодо вбивств, мирно передав владу демократичному уряду. Але військовим лідерам ніхто не помстився, і вони зберегли за собою значний владний вплив. Спершу новий демократичний уряд Чилі не наважувався переслідувати військових злочинців у судовому порядку. Він і сьогодні робить це з великою обережністю. Чому з обережністю? Тому що армія може повернутися до старого. Тому що й досі багато чилійців підтримують Піночета. Тому що, на жаль, гасло «Чилі для всіх чилійців» позначає країну, в якій знайшлося місце для колишніх військових злочинців.
Насамкінець хочу зазначити, що багатьох американських читачів, занепокоєних зростанням політичної поляризації в сьогоднішніх Сполучених Штатах, ця розповідь про недавню історію Чилі може налякати. Попри сильні чилійські демократичні традиції, політична поляризація в цій країні та відмова від компромісу завершилися насильством і диктатурою, які багато чилійців не могли передбачити. Чи може подібне статися у Сполучених Штатах Америки?
Хтось одразу заперечить: «Звісно, ні! США надто відрізняються від Чилі. Американська армія ніколи не збунтується і не встановить диктатуру».
Так, Сполучені Штати дійсно багато в чому відрізняються від Чилі. Причому одні з цих відмінностей зменшують, а інші — збільшують ризик згортання демократії в країні. Якщо демократії в США дійсно прийде кінець, то це станеться не через повстання, очолене командувачами збройних сил, — для цього існують інші шляхи. Обговорення проблем, які стоять перед Сполученими Штатами, я продовжу в розділі 9.
Коли у 2003 році я повернувся до Чилі — вперше після того, як полишив цю країну 1967 року, то сходив до президентського палацу Альенде, що нині відкритий як туристичний об'єкт. Мені сказали, що вхід вільний і безкоштовний. Біля парадного входу стояв похмурий полісмен (карабінеро) з гвинтівкою. Він зайняв пост на ящику близько двох футів заввишки і тому бовванів наді мною. Непривітно поглянувши на мене згори вниз, чоловік запитав, що мені треба. Почувши, що я — турист, він пропустив мене всередину. А я мимоволі подумав: «Можливо, я, сам про те не здогадуючись, порушив якесь правило?» Потім мені спало на думку, що саме такий полісмен або військовий міг облити бензином Родріго Рохаса і спалити його! Я злякався і невдовзі пішов геть, добре затямивши, чому демократичний уряд Чилі не поспішає висовувати обвинувачення піночетівським садистам і вбивцям.
Розділ 5
Індонезія, народження нової країни
В готелі — Історія Індонезії — Колоніальна ера — Незалежність — Сукарно — Державний переворот — Масові вбивства — Сухарто — Спадщина Сухарто — Структура кризи — Повернення до Індонезії
Індонезія — четверта у світі країна за кількістю населення. Вона налічує близько 260 мільйонів жителів, поступаючись за цим показником лише Китаю, Індії та Сполученим Штатам. Це також найбільш населена країна у світі, де переважає мусульманське населення: тут його навіть більше, ніж у Пакистані, Бангладеш або Ірані. З огляду на ці факти можна подумати, що Індонезія займає одне із провідних місць на шпальтах американської та європейської преси.
Та насправді слово «мусульманський» асоціюється у жителів Заходу з різними країнами, але не з Індонезією. Нині американські та європейські ЗМІ лише зрідка згадують про неї. Наскільки я пам'ятаю, ті нечасті випадки, коли Індонезія впродовж останніх 15 років потрапляла на перші шпальти світових видань, стосувалися двох великих землетрусів та авіакатастрофи з численними жертвами, страти кількох торговців наркотиками (серед яких були й іноземні громадяни) попри міжнародні протести, загибелі 200 тисяч людей в результаті цунамі 2004 року, та вибуху бомби в Балі 2002 року, який спричинив численні жертви. Цей брак уваги пояснюється тим, що нинішня Індонезія не характеризується подіями, які становлять основу тематику заголовків міжнародних ЗМІ, як-от громадянські війни, терористичні напади та хвилі іммігрантів, що накочуються на країни Європи; вона не є ані супербагатою, ані злиденною, не зчиняє багато шуму в міжнародній політиці. Якщо ми, американці, колись і думаємо про Індонезію, то в нашій уяві постає країна «третього світу» з чудовими туристичними принадами, зокрема, з мальовничими краєвидами та пляжами, індуськими храмами в Балі, найбільшими у світі кораловими рифами та найкращими умовами для підводного плавання з аквалангом та в масці з руркою, а також із прекрасними батиковими тканинами.
Свою першу поїздку до Індонезії я здійснив 1979 року, і розпочав її з того, що зупинився в готелі, де стіни у фойє були прикрашені розписами на теми індонезійської історії. У Сполучених Штатах темами аналогічних зображень могли б стати Американська революція, Громадянська війна, Золота лихоманка в Каліфорнії, трансконтинентальна залізниця та інші епізоди 150-250-річної давнини. Але розписи в фойє того індонезійського готелю стосувалися подій останніх 35 років. Темою більшості з них був так званий Комуністичний переворот 1965 року. Зображення та пояснювальні тексти під ними докладно розповідали, як комуністи замордували й убили кількох генералів; як один із тих генералів примудрився втекти зі свого будинку через огорожу; як випадково підстрелили його п'ятирічну доньку і як вона померла кілька днів потому. Складалося враження, що тортури та вбивство отих генералів і загибель маленької дівчинки були найстрашнішою подією в історії Індонезії.
Але жодна з тих картин не розповідала про те, що сталося після смерті генералів: про вбивство понад півмільйона інших індонезійців внаслідок підбурювання та сприяння з боку індонезійських збройних сил. Те, що про цей період не було сказано анічогісінько, є неабияким недоліком, адже з усіх масових убивств, що сталися у світі після Другої світової війни, лише кілька перевершили за кількістю жертв події в Індонезії. Через двадцять років після мого першого візиту, під час моїх повторних приїздів до цієї країни мені жодного разу не доводилося чути від індонезійських друзів про ті вбивства, аж до зміни уряду в 1998 році. Це приблизно так само, якби уряд Піночета вбив у 100 разів більше чилійців, але про ці вбивства ніколи б не згадували ані ті люди, яким вдалося вціліти, ані чилійські історики.