Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу
- Автор: Даймонд Джаред Мэйсон
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-242-6
- Переводчик: Владимир К. Горбатько
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу». Краткое содержание книги:
Давайте підсумуємо те, що ми дізналися про режим Сухарто і «спадщину» кризи, спровокованої 1965 року невдалим путчем і успішним контрпереворотом. Негатив цієї спадщини очевидний. Найгіршою обставиною є масове вбивство щонайменше півмільйона індонезійців та ув'язнення сотень тисяч на більше ніж десять років. Широкомасштабна корупція загальмувала темп економічного зростання Індонезії, бо дуже багато коштів витрачалося не на розвиток економіки та суспільства, а потрапляло до кишень військових, які мали свій паралельний уряд із паралельним бюджетом. Така корупційна схема наклала відбиток на все індонезійське суспільство (і навіть на клерків авіаліній). Переконаність Сухарто в тому, що його піддані не здатні самостійно управляти державою, кілька десятиліть не давала змоги індонезійцям навчитися здійснювати демократичне урядування.
Із подій 1965 року індонезійські військові винесли урок, що успіху можна досягти шляхом застосування сили та вбивства, а не долаючи проблеми, які спричиняють народне невдоволення. Така політика вбивчих репресій дорого обійшлася Індонезії в індонезійській Новій Гвінеї, на Суматрі, а особливо — на східноіндонезійському острові Тімор, який був поділений політично на португальську колонію на сході та індонезійську — на заході. Коли португальці в 1974 році відмовлялися від своїх останніх колоній, вся географічна логіка вказувала на те, що Східний Тімор мав би стати іще однією провінцією Індонезії, до складу якої вже увійшли чимало провінцій з різними культурами, мовами та історичними традиціями. Звісно, національні кордони визначаються не лише географічною логікою: Канада не є частиною США, а Данія — частиною Німеччини. Але Східний Тімор не можна порівнювати з Канадою чи Данією, бо він є лише східною половиною одного маленького острова в низці численних островів, решта яких повністю індонезійські. Якби індонезійський уряд і збройні сили країни виявили хоча б дещицю тактовності, то можна було б домовитися про входження Східного Тімору до складу Індонезії на правах автономії. Натомість індонезійська армія вдерлася до Східного Тімору, вбивши при цьому велику кількість людей, і анексувала його. Під міжнародним тиском і на превеликий жах індонезійських військових президент Індонезії Хабібі, що зайняв цей пост після Сухарто, дозволив провести на Східному Тіморі референдум щодо незалежності — він відбувся у серпні 1999 року. Певна річ, населення переважною більшістю проголосувало за незалежність. Після референдуму індонезійська армія організувала проіндонезійські збройні загони і знову влаштувала різанину, силоміць депортувавши значну частину населення до індонезійського Західного Тімору і спаливши більшість будівель у Східному Тіморі. Усе це виявилося марною справою, бо міжнародні збройні сили відновили порядок на Східному Тіморі й він отримав незалежність як країна Тімор-Лешті. Але ця незалежність обійшлася східним тіморійцям дуже дорого: чверть населення загинула, а ті, що вціліли, є тепер жителями найбіднішої в Азії міні-країни, дохід якої на одну людину в шість разів нижчий за аналогічний показник в Індонезії.
Тепер, коли ми детально розібралися з жахливою спадщиною режиму Сухарто, може скластися враження, що більше з цього приводу сказати нічого. Але історія рідко подає нам приклади або чистого зла, або чистого добра, і тому її слід досліджувати чесно. Хоч яким би потворним не був режим Сухарто в багатьох аспектах, він залишив по собі й певну позитивну спадщину. Цей режим забезпечив умови для стабільного економічного зростання, хоча воно й уповільнювалося корупцією (фото 5.6, 5.7). Він залучив іноземні інвестиції. Він зосередив свою енергію на внутрішніх проблемах Індонезії, а не став марнувати її в царині світової антиколоніальної політики чи намагаючись загарбати сусідню Малайзію. Він запровадив і заохочував планування сім'ї, таким чином сприяючи подоланню однієї з найбільш фундаментальних проблем, яка відчутно дошкуляла як незалежній Індонезії, так і колишньому голландському колоніальному режиму. (Просвітницькі плакати, присвячені урядовій політиці планування сім'ї, мені доводилося бачити навіть у найбільш віддалених селах індонезійської Нової Гвінеї.) Режим Сухарто став організатором «зеленої революції», він забезпечив аграріїв добривами і якіснішим насінням, завдяки чому значно зросли врожаї рису та інших культур, а отже — продуктивність праці в сільському господарстві та обсяги виробництва продуктів харчування. До 1965 року ситуація в Індонезії була дуже напруженою; нині ж безпосередньої загрози її розпаду не існує, незважаючи на поділ цієї країни на острови, що розтягнулися на тисячі миль; незважаючи на сотні корінних місцевих мов та співіснування релігій — кожен із цих чинників сам по собі вже є рецептом потенційної катастрофи. Вісімдесят років тому більшість індонезійців не вважали себе індонезійцями; нині ж вони сприймають свою національну ідентичність як належне.
Однак багато людей, як індонезійців, так і не індонезійців, схильні вважати, що режиму Сухарто належить мало заслуг, а то й взагалі жодних. При цьому вони переконані, що таких самих успіхів Індонезія могла б досягти за будь-якої іншої влади, а не лише за режиму Сухарто. Так постає типове запитання щодо альтернативного ходу історії: «А що було б, якби?», але на такі запитання однозначних відповідей не існує. Можна лише порівняти те, що реально сталося в Індонезії після 1965 року, з тим, що могло би статися за наявності лише двох альтернатив: продовження режиму Сукарно, який був при владі до 1965 року, чи його заміни комуністичним режимом під керівництвом КПІ, яка прагнула захопити владу. З одного боку, станом на 1965 рік режим Сукарно довів Індонезію до політичного хаосу та економічної безвиході. Тортури, вбивства, жахлива бідність і бездумна політика, які асоціюються з комуністичними диктатурами в Камбоджі, Північній Кореї та інших країнах, застерігають нас, що комуністична альтернатива Сухарто була б для Індонезії ще гіршою, ніж режим Сукарно. З іншого боку, є люди, які стверджують, що режим Сукарно вів країну до чогось прекрасного, що режим індонезійських комуністів під керівництвом КПІ був би не таким, як комуністичні режими деінде у світі. Але ми цього ніколи не дізнаємось.
То чи відповідає індонезійська криза нашій схемі порівняння криз загальнонаціональних із кризами особистісними?
Індонезія є ілюстрацією вибіркової зміни та «спорудження огорожі» (табл. 1.2, чинник 3). В межах цієї «огорожі» опинилися значущі сфери, які вважалися дозрілими для змін. До них входили заміна цивільного уряду військовою диктатурою Сухарто, заміна цієї диктатури цивільним урядом його наступників, залучення економістів із західною освітою задля зміни економічного спаду на економічне зростання, а також відмова Сухарто від планів Сукарно щодо політичного лідерства у «третьому світі». З іншого боку, за межами «огорожі» залишалися основні риси Індонезії, що збереглися без змін після 1965 року, як-от загальнонаціональна територіальна цілісність, високий рівень релігійної толерантності, не комуністичний уряд. Ці визначальні принципи вважали засадничими цінностями, що не підлягають перегляду, як Сукарно, так і Сухарто, а також наступники Сухарто, за винятком того моменту, коли президент виявив готовність увійти в альянс з комуністами.
Деякі чинники ускладнили для Індонезії процес розв'язання цих проблем. Будучи колишньою колонією, яка тільки недавно отримала незалежність, Індонезія починала з вельми обмеженої національної ідентичності (чинник 6), на відміну від, скажімо, Фінляндії, яка ще за сто років до здобуття незалежності мала вельми широку автономію в складі Російської імперії. Як молода країна, Індонезія не мала змоги спиратися на попередній досвід успішних змін, за винятком боротьби за незалежність у 1945-1949 роках (чинник 8). Президенту Сукарно бракувало чесної й реалістичної самооцінки (чинник 7), бо він вважав себе наділеним унікальною здатністю тлумачити підсвідомі бажання індонезійського народу. Засадничими цінностями багатьох або більшості індонезійських офіцерів були такі, за які вони готові були вбивати, але не вмирати (чинник 11). Свобода дій Індонезії обмежувалася внутрішніми стримувальними чинниками — бідністю та зростанням кількості населення (чинник 12).