Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Після того як Японія у грудні 1941 року оголосила війну Сполученим Штатам і розпочала свою експансію островів Тихого океану та Південно-Східної Азії, вона швидко захопила голландську Ост-Індію. Фактично, основним мотивом оголошення війни були нафтові родовища на голландському Борнео, а також малайський каучук та олово, бо в самій Японії нафти не було і вона залежала від американських нафтових поставок, які американський президент Рузвельт скасував у відповідь на японську агресію в Китаї та окупацію нею французького Індокитаю. Нафтові родовища Борнео були найближчим альтернативним джерелом нафти для Японії.

Спершу військові лідери Японії, здійснюючи окупацію голландської Ост-Індії, заявляли, що індонезійці та японці є азійськими братами у боротьбі за новий антиколоніальний порядок. Індонезійські націоналісти спочатку підтримали японців і допомогли їм подолати голландців. Але японці в основному прагнули отримувати з голландської Ост-Індії сировину (особливо нафту та каучук) для японської воєнної машини і почали проводити репресії, навіть жорсткіші за голландські. Коли хід війни змінився не на користь японців, останні в 1944 році запропонували індонезійцям незалежність, щоправда, без зазначення конкретної дати. Коли ж 15 серпня 1945 року Японія капітулювала, то індонезійці проголосили незалежність буквально два дні потому, наступного дня ратифікували конституцію і організували місцеве ополчення. Але вони швидко зрозуміли, що поразка голландців, якої вони зазнали від японців, обіцянка незалежності від Японії, а потім поразка останньої від Сполучених Штатів не гарантували Індонезії свободу. Натомість у вересні 1945 року туди прибули британські та австралійські війська і перебрали контроль від японців, а потім з'явилися й голландські війська, щоб відновити голландське панування. Спалахнули сутички британсько-голландських військ та індонезійських збройних формувань.

Голландці, граючи на етнічному розмаїтті та величезній територіальній розпорошеності Індонезійського архіпелагу і, вочевидь, спонукані своїм старим бажанням «поділяти й володарювати», щоб зберегти свій контроль, почали пропагувати ідею федералізації Індонезії. В межах території, яку їм вдалося відвоювати, голландці організували окремі федеральні штати. На противагу цьому, багато індонезійських революціонерів прагнули єдиної унітарної республіканської форми правління для всієї колишньої голландської Ост-Індії. Відповідно до попередньої угоди, укладеної в листопаді 1946 року, голландці визнали індонезійську республіканську владу, але тільки на Яві та Суматрі. Однак у липні 1947 року голландцям урвався терпець і вони розпочали, за власним висловом, «поліцейську акцію» з метою знищення республіки. Після перемир'я та ще однієї «поліцейської акції» і внаслідок тиску з боку ООН та Сполучених Штатів голландці поступилися й погодились передати владу республіці. Завершальна передача влади відбулася у грудні 1949 року, але вона передбачала два великих обмеження, які розлютили індонезійців і які їм довелося долати цілих 12 років. Одне з цих обмежень полягало в тому, що голландці не віддавали голландську половину (західну частину) острова Нова Гвінея. Вони залишили її під управлінням голландської адміністрації під тим приводом, що Нова Гвінея була значно менш розвинутою в політичному сенсі, ніж решта голландської Ост-Індії, навіть близько не готовою до незалежності. І дійсно, більшість новогвінейців у етнічному плані настільки відрізняються від більшості індонезійців, як кожна з цих груп — від європейців. Друге обмеження полягало в тому, що голландські компанії, такі як «Шелл Ойл», зберігали у своїй власності індонезійські природні ресурси.