Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Як бачимо, польський король Казимир III не згадує про свій воєнний похід на Львів 1340 року, коли він спалив Високий та Низький замки і вкрав зі Львова «коронаційні інсигнії галицьких королів» [53, с. 18].
Тобто, він кожного разу (1340, 1349, 1352) діяв, порушуючи існуючі на ті роки закони, вчиняв звичайний бандитизм.
Але польські історики та хроністи, після того як на подібні вчинки їхнього короля благословив Папа (1341 рік), а Константинопольський Патріарх висвятив представника польського короля Казимира III на руську (українську) митрополію, чим, по суті, узаконив загарбання поляками українських земель, теж почали оспівувати та вихваляти отой королівський бандитизм.
І друге. Ми вперше на офіційному рівні бачимо документ, де вказано, що Русь завжди мала своїх, незалежних від Москви митрополитів. Послухаємо:
«Від віків вічних Галич славився у всіх країнах Митрополією й був престолом Митрополитів споконвіку.
Перший Митрополит нашого благочестя був Нифон,
другий — Митрополит Петро,
третій — Митрополит Гавриїл,
четвертий — Митрополит Феодор» [48, с. 148].
Ми про це говоритимемо пізніше. Хоча попередньо зазначимо: у 1245 році Вселенському церковному Ліонському Соборі був присутній київський митрополит Петро, якого не знають російська та українська православні церкви. Що є дуже дивно!..
Отож пропоную в цьому розділі дослідити, як польські та російські історики приховали від українців їхнього князя Дмитра Галицького, видавши його за львівського боярина Дмитра Дедька, ввели у Львові з 1323 по 1349 рік «боярську республіку» — єдину на всю Європу. А українські історики підхопили та проповідують це й досі.
Як зазначила у книзі «Україна — хронологія розвитку» історик О.В. Русіна, існує тільки один документ, на основі якого давні польські та російські історики зробили висновок про «… режим боярської олігархії (у Львові з 1323 року. — В.Б.) на чолі з «управителем чи старостою землі Русі» Дмитром Дедьком» [44, с. 120].
Ось дослівно слова О.В. Русіної:
«Ця грамота — єдиний уцілілий документ, що вийшов з рук Дмитра Дедька. Це зайвий раз унаочнює, наскільки мало ми знаємо про ті часи…» [44, с. 121].
Наводимо, за тією ж книгою, грамоту так званого Великого князя Галицько-Волинського князівства Юрія (Болеслава) Тройденовича, яку немовби 30 жовтня 1335 року він надав Генеральному Магістру Тевтонського ордену Теодоріку, і де серед гарантів грамоти Руської землі згадується «Дмитро, дядько наш». Текст наводимо без жодних скорочень та змін:
«В ім’я Господнє, амінь.
Оскільки велич незбагненного провидіння творця усього (сущого) не лише те поручила панам, щоб вони панували над підлеглими, але й щоб керуючи, збагачували їх миром і справедливістю, тому ми, Юрій, з Божої ласки уроджений князь усієї Малої Русі, бажаємо обмежити шкідливість суперечок вигодою справедливості та єднання, щоб унаслідок цього зв’язку можна були уникнути недовір’я і щоб, тим самим, бурхливіше могли розвинутися спокій миру і злагоди та союзи дружби, миру і прихильного зближення…
Ми, разом із нашими вибраними і вірними боярами та військовими, тобто Дмитром Дядьком нашим, Михайлом Єлизаровичем, воєводою Белзьким; Васьком Кудиновичем, суддею нашого двору; Грицьком Коссачовичем, воєводою перемишльським; Бориском Кракулою, воєводою львівським; Ходором Отеком, воєводою з Луцька, Хотком, сином Яромира — опорою та охороною даного питання, відновлюємо, схвалюємо, ратифікуємо і стверджуємо, з доброю вірою, усунувши всяке лукавство, пристрасть, вигадки та без будь-яких лихих хитрувань обіцяємо разом із нашими названими боярами, військовими, знаттю та нашими землями і людьми уклали цей сприятливий союз із… теперішнім генеральним магістром Ордену та з його співнаставниками, покровителями, братами, знаттю та їх землями і людьми, твердо і непорушно на вічні часи його зберігати та не чинити нічого, що суперечило б йому.
А щоб усе це залишалося непорушним і завжди цілісним і щоб мало силу постійної ваги, а також щоб набуло нового вигляду, велимо данне підписати і скріпити нашою печаткою та печатками згаданих наших бояр» [44, с. 112–113].
Зазначимо, що в XIV столітті тексти писали без ком і крапок, тобто без визначення окремих речень. Сучасне потрактування зробили сучасні історики. Тому наведений текст грамоти має сучасне трактування українських істориків, який повністю тотожний польському та російському перекладам з латині. І сьогодні ми «співаємо російсько-польських» імперських, шовіністичних «пісень». Хоча ті ж історики на попередніх сторінках книги «Україна — хронологія розвитку» досить неординарно та чітко визначили: «Не секрет, що тоді в академічній науці панувала москвоцентрична схема історичної еволюції народів, які мешкали на території СРСР… Тож порівняно нещодавно навіть у суто академічних дослідженнях події литовської доби нерідко спримітизовувались і перекручувались, а їхні сучасники, залежно від поточної кон’юнктури, знеславлювались чи опоетизовувались» [44, с. 10].