Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі
- Автор: Белинский Владимир Брониславович
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга — Богдан
- ISBN: 978-966-10-4199-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі». Краткое содержание книги:
У правдивому світлі трактуються воєнні баталії, дипломатичні кроки та державні інтереси тогочасних країн — наших близьких і далеких сусідів.
Для широкого кола читачів.
Маємо саме такий випадок, який боїться чіпати українська історіографія, побоюючись московських та польських шовіністів.
Та навіть цю відверту фальшивку можна спростувати. Послухаємо:
У тексті грамоти волинського князя Болеслава (Юрія II) чітко вказано «Дмитром Дядьком нашим». Тобто мова не ведеться про якогось вигаданого боярина Дмитра Дедька, а про особу «Дмитра, дядька нашого». Автор ще раз нагадує, що у давніх текстах розставляти крапки і коми та подавати слова з великої чи малої літери — є справою сучасного автора.
У цитованій грамоті князя Волинського князівства Болеслава (Юрія II), наданій 20 жовтня 1335 року Генеральному Магістрові Тевтонського ордену Теодоріку, йде мова про брата матері — князя «Дмитра, дядька нашого».
На чому базуються наші висновки?
Перше. На самому неспотвореному тексті. Ми про те говорили у попередніх абзацах. Не будемо повторюватись.
Друге. Першим серед гарантів названий князь «Дмитро, дядько наш», який на той час володів особисто Львовом та всією Галичиною. І тільки третім записаний «Васько Кудинович, суддя нашого двору», тобто суддя Волинського князівства. За князівським етикетом тих часів, якби «Дмитро, дядько наш» був львівським боярином будь-якого рангу, він не міг писатися в офіційних державних документах попереду «державного міністра» — «судді нашого двору». Якби таке сталося у листі, це б, насамперед, принижувало самого князя. Що є незаперечною аксіомою.
Не маємо права, за сучасними плебейськими звичаями, не звертати уваги на такі речі.
Третє. Жоден регіон, поіменований у грамоті князя Болеслава (Юрія II), не згадується своїми представниками-гарантами двічі. А всі волинські удільні князівства уособлюються тільки одним луцьким воєводою Ходором Отеком. Тому Львів не міг бути винятком із правил і бути представлений двома боярами — вигаданим боярином «Дмитром Дедьком» та «Бориском Кракулою, воєводою Львівським». Як бачимо, в такому разі із тексту стирчать очевидні «московські вуха» — винятки із правила. Чого у тій грамоті бути не могло.
Четверте. Може виникнути запитання: Чому князь Болеслав (Юрій II) у своїй грамоті Генеральному Магістрові ордену так нешанобливо йменував свого дядька — князя Дмитра Галицького? На що може бути тільки одна відповідь: вся та грамота — є звичайною імперською фальшивкою пізніших часів.
Ми пам’ятаємо: князь Болеслав (Юрій II) зайняв князівський стіл Волинського князівства тільки 1325 року, маючи 16 літ, після довгих суперечок у роді та під тиском Польщі й Золотої Орди. Згідно із офіційними документами, князь Болеслав народився в католицькій сім’ї польського князя Тройдена. Мати князя — православна княжна Марія — правнучка Данила Галицького, перед заміжжям, за правилами тих часів, прийняла віру чоловіка — католицьку. Тому за версією російських істориків, за наполяганням церкви і православної частини князівського роду Галицьких, Болеслав перед зайняттям князівського престолу прийняв православну віру з іменем Юрій (II) і лише по тому посів Волинське князівство. Та вже 1331 року, одружуючись із донькою Гедиміна католичкою Офкою, князь Юрій ІІ (Болеслав) повернувся в католицьку віру та оточив себе всуціль католиками, чим спровокував протистояння з православними, котрі його й отруїли в 1340 році.
П’яте, на що хочеться звернути увагу шановних читачів, а заодно й українських істориків. У своєму документі від 30 жовтня 1335 року, який немовби надав тевтонцям князь Болеслав (Юрій) Тройденович, є такі слова: «… ми, Юрій, з Божої ласки уроджений князь усієї Малої Русі…»
Так от, як засвідчив посол англійського і французького королів Гілльбер де Ланноа у 1421 році, такий термін в Галичині та на Волині не вживався. Послухаємо:
«84. Тоже… Я проехал через нижнюю Русь и прибыл к князю Витольду, великому князю и государю Литовскому, которого я нашёл в Каменце (річка Лісна. — В.Б.) на Руси…» [8, с. 36].