В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
І я поповз. Охкав, зітхав, але повз. Часто зупинявся, підводив голову і вдивлявся — чи не ця рослина переді мною. Ні. Але ось гойдається над моєю головою листя сумаха. Знову помилка — не воно… І знову повз далі. Нарешті побачив: наді мною підносилася дірчаста зеленувато-жовта волоть. Я став придивлятися. Кожний з листків більший за мою голову. Я уявив їх зменшеними в багато-багато разів. Сумах!
Лежачи на землі майже зовсім без руху, я дивився на сумах і гадав: як же дістати пилок, квітку або листочок, один лише листочок?
Час минав. Я дедалі пильніше дивився вгору. Побачив — один листочок був надломаний. Став чекати, чи скоро він впаде. Даремне чекання! Надвечір на стеблині з’явився слимак у кулястій черепашці. Зрадів: може, він із стебла переповзе на живець, де був надламаний листочок. Знову чекав. Переповз. От пощастило! Листочок зірвався, полетів, опустився на землю. Я підповз до нього, підібрав, почав розтирати шматочок листка між пальцями, прикладав до хворих місць і втирав, втирав зелену кашку в тіло. Шкіру пекло, вона, почервоніла, але через якийсь час біль почав вщухати.
Може, отруйний сумах і мені допоміг, а втім, може, я вилікувався лише тому, що через силу рухався, повз. Гімнастика — чудовий засіб проти деяких форм ревматизму.
Цього ранку перламутрове світло заливало гущавину трав. Я повернувся на берег, щоб зібрати з-під каміння підсихаючі аркуші щоденника та укласти їх в новий восковий пакет, а потім знову спробувати переправитись з ним через Велику Повільну річку.
Червоні з. рожевими краями, запашні, шовкові килими лежали на землі: шипшина цвіла й губила свої пелюстки. Темно-зелені трави шикувалися в довгі, рівненькі алеї. Десь високо голубіли зірки незабудок.
Можливо, юнак прийде сюди, збере квіти шипшини і незабудки в букет і, хвилюючись, забувши всі завчені слова, простягне його тремтячою рукою комусь через низенький парканчик палісадника. І у відповідь йому засяє усмішкою дівоче обличчя. Берізка похитає біля їхніх ніг мереживом своїх тіней, а ластівки з веселим дзенькотом ще нижче пролетять над ними.
Та якби знали ці милі люди, як важко було мені пробиратися крізь гущавину незабудок, як заступали мені дорогу, цілячись в мене, колючки шипшини — темні, грізні списи!
Старий лихий вітер жив у тих місцях, де під час бурі був перекинутий мій пліт, — в місцях, які здаються такими тихими і спокійними: вузька піщана смужка, ліс замріяних трав, лінива хвиля річки.
Берег бур і вітру…
Вранішньої години, коли сонце не поспішало, а спокійно й урочисто сходило над лісом трав, які підступали до прибережної смуги, такої години мені часто ввижалося: на тому боці річки, де кам’яні гори спускаються уступами до річки, — там, в ущелині, постійне житло вітру. Звідти він виривається і, розширяючись, перелітає через річку. Завжди в різних плащах, зважаючи на погоду, — то в сірому, коли на небі свинцеві хмари, то в темному, перед грозою, то в золотистому, коли навколо радісно і ясно, — завжди в різних плащах (скільки їх — не злічити!) пролітає він через ліс трав і прибережну жовту смугу і з виттям та свистом зникає. І раптом, коли його зовсім не ждеш, з’являється знову. Стомлений і виснажений від багатьох справ, виконаних ним десь далеко звідси, в степах, морях, полях, він все-таки жене бистрих бабок, пригинає до землі ліс трав, здіймає хвилі на Великій Повільній річці. Потім повертається до скель, у свою ущелину, щоб сховатися, згорнутись і заснути.
Отже, я швидко йшов до річки. Що ближче до берега, то дедалі частіше доводилося мені перебиратися через величезні яри. На схилах ярів дерева-трави жалібно шелестіли. Ось із-за дерев блиснула сталевим кольором річка, вкрита темними брижами.
Вибравшися з останнього яру, я побачив: на березі крутиться, курить піщаний стовп. Велетенські травини, що підступили до берега, вузькі і довгі, як шпаги, здригались, хиталися від основи до верховіть і гнулися, торкаючись піску. Все потемніло. Піщаний вихор гуляв берегом і квилів у гущавині. Я кинувся до своїх аркушів.
Вітер зривав, перекочував каміння з місця на місце, крутив і відносив аркуші щоденника. Вони літали в повітрі, лягали на воду. Я метався берегом, а вітер носив їх над моєю головою, залітав з ними в гущавину трав. Шуміли, хиталися трави. Окремі сторінки танцювали, стрибали по землі, але жодної я не спіймав. Ось аркуш зачепився за коріння, що виднілося з землі, але вітер відігнав і його. Поніс. Витягнувши руки, я біг, спотикаючись, навздогін, але вітер зняв пилюку, закрутив, розсипав її та засліпив мене.
А коли я протер очі і роздивився, уже не видно було жодного аркуша. Лише вітер літав, змінюючи свої обриси й форми — літав, свистів і голосив.
Нічого, крім вітру і пилюки, на березі не залишилося.
Коли кілька днів тому, шукаючи ліків, я відповзав з берега річки в ліс трав, стояла тиха і ясна погода. Звичайно, я знав, що тут виникають шалені вітри й бурі, але, хворий і слабкий, хіба я міг тоді знайти в собі силу, щоб зібрати з-під каміння аркуші та заховати їх в печеру?
Я пішов з берега Великої Повільної річки. Пішов назавжди. Повернувся в будинок, де залишив папір, чорнило, щоб почати новий щоденник, писати його довгі роки. Тихими вечорами, під тріскотіння цикад, згадаю все, що було записано в загубленому щоденнику, все повторю, ще раз запишу. І знову — в далеку дорогу. Переправлюсь, неодмінно переправлюсь через річку, І передам людям новий щоденник.
Новий щоденник
На цих сорока восьми аркушах я вже змалював історію моєї останньої подорожі по суші й по воді та обставини, за яких мій щоденник пропав.
Цей новий щоденник починаю писати я, Сергій Думчев, замість щоденника, що його розвіяла буря на березі Великої Повільної річки. Тієї річки, яка багато-багато років тому була для мене тільки маленьким струмком.
На цих сторінках знову буде послідовно перелічено і пояснено все, що я бачив, спостерігав, відкрив у Країні Дрімучих Трав.
Згадую, як несподівано ущух вітер, що з такою несамовитістю розкидав аркуші щоденника. Так само раптово, як і почався. І відразу все навколо затихло. Вляглася курява. Заспокоїлись дерева-трави. Жодного звуку і шарудіння не було чути: мешканці трав, налякані вітром, ще довго не зважувалися подавати будь-які ознаки життя. Занепокоєна річка потекла ще обережніше й повільніше. Сонце почало світити м’яко і лагідно.
Та неспокійно було в мене на душі. Все втратити — гірко і боляче. Але знайти втрачене і знову втратити!… Що це? Втрата в квадраті?! Відчуття, переживання, біль, гіркоту аршином не виміряєш, цифрами не обчислиш. Все так сталося тому, що я — маленький: світ виріс у багато-багато разів. От і став я у багато разів слабкіший. Кричи, лайся, плач, — нема діла до мене ні гомінливим деревам-травам, ні Великій Повільній ріці, ні завжди німому сонцю.
Зараз, усе пригадуючи, бачу, який я був жалюгідний, коли біг за останнім аркушем і молив, благав вітер — хоч цей, хоч один аркуш донести до людей! Яке дурне, смішне прохання! Що з того, коли навіть вітер і донесе до людей якийсь аркуш? Адже люди, читаючи його, нічого не зрозуміють. І як вони його прочитають?
От не щастить… Паперу замало. Тільки-но почав писати новий щоденник, папір кінчається. Доведеться відкласти розпочату справу, побувати у паперових ос…
Частина п’ята
ЛЮДИНА РЯТУЄ ЛЮДИНУ
НА БЕРЕЗІ РІЧКИ ЗАПІЗНІЛИХ ДОКОРІВ