В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
Час спати. Там, у воді, уткнулися в пісок мальки — заснули. І джмелі в своїх земляних гніздах заснули. І, мабуть, сама кришталева гідра заснула. Ослабли і скоротились її щупальця.
Ось і моя печера. Ах, чому з такими труднощами засинає думка людини?!
З кожним днем мені дедалі важче було вставати вранці. Щоденник загублений. Я почував себе стомленим і старим. Дивився на річку і думав: усе, все забрала вода. Сили мої танули. Я слухав, як шумлять трави, і не вірив собі: невже це я так весело й зухвало
пройшов через джунглі, приніс із собою нелегкий вантаж, вирушив у сміливе плавання?
У мене було кілька плетених гамаків, їх я відібрав у павука. Адже павуки тчуть вітрила, сітки, мішки, трубки, дзвони, гамаки…
У теплі ночі я найчастіше спав не в печері, а в гамаку, який підвішував під великим листям. Якось уранці прокинувся, коли сонце тільки сходило. Розплющив очі — і побачив перед собою обличчя дуже дивної людини. Мені воно видалося дещо знайомим. Я трохи підвівся і почав уважно вдивлятися в це обличчя. І воно теж почало наближатися до мене. “Який гіркий, жалісний вираз у нього! — подумав я. — Що з ним сталося, де я його бачив?” Повернув голову. При світлі ранкового сонця з-за рідких гілок і стовбурів, які оточували мене, глянуло багато людей, але в усіх у них були такі самі обличчя, як і в мого незнайомця. І кожне обличчя чомусь ширшало, розпливалось. І тут я не міг не засміятися: все це — відображення мого обличчя в краплинах роси. Росинки-дзеркала. Я почав вдивлятись і розглядати себе в дзеркалі, яке висіло переді мною на ледь зігнутій гілці: очі гарячкові, скроні запалі.
Ось таким я побачив себе того ранку, яскравого і сонячного.
Нектар, пилок, насіння, зерна — всього цього було в мене досить. Але виснажений організм не можна відновити лише рослинною їжею. Потрібно додати тваринні білки й жири.
Глянувши вниз, з гамака, я побачив, як тоненька оса, впираючись ногами в землю і піднявши крильця, волочить по землі велику жирну гусеницю. От оса відбігла від своєї жертви, почала копати яму, а потім повернулась, ніби перевірила, чи на місці здобич, і знову підбігла до ямки. І копає, копає. Я бачу, як гусениця робить кволі рухи: оса, перш ніж притягти її сюди, паралізувала уколами нервові центри. Гусениця не жива і не мертва. Скоро оса викопає ямку, втягне туди гусеницю і відкладе на її тіло яєчко. І личинка, вилупившись, буде жити за рахунок гусениці, розвиватися, поки перетвориться на осу.
Але я голодний. Обережно спустився з гамака і став прокрадатися до гусениці.
Ні, така страва мені сьогодні не до смаку. Треба пошукати іншої.
Я подивився на річку — там стільки мальків! Одягти скафандр і ловити рибу? Але чим ловити? Сітками павуків? Чим не рибальська снасть? Ними я перегороджу одну з проток річки.
Риба буде!
Щодня я спускався на дно річки, одягав скафандр та оглядав свій невід. Звичайно, мальки траплялися не часто. До рибної страви я почав звикати.
Один з найбільших дзвонів сріблянки я пристосував для зберігання улову: перевернув його, прив’язав до гілок куща, які схилялися над річкою. Вийшов сачок.
Минали дні, а я все ще не залишав цих місць.
Щоразу, спустившись на дно, я не поспішав до свого невода, а спершу підходив до затону. Весь час придивлявся: чи не лежить там мій щоденник — пака аркушів, запечатана воском. Та щоденника не було. Як і колись, біля входу в затон стояла ясно-зелена гідра і тягнулися по воді її щупальці.
Звичайно, мій щоденник міг випасти з мішка і не в затоні, а в іншому місці річки. Та однак треба спробувати проникнути в затон, де живе гідра. Чи не залишився там щоденник?
У мене були в запасі сітки, неводи, мішки.
І ось одного разу я вирішив: накину на гідру сітку і обнишпорю затон. Кілька кроків одділяло мене від гідри, коли, закриваючи її, мимо пропливла величезна чорна рибина. Я відскочив, притиснувся до берегової кручі і побачив, що з грунту стирчить якась тварина, звивається, свердлить грунт.
Намагаючись сховатись, вона вгризалася в землю. Не виходило: грунт не піддавався, очевидно, заважали плитки вапняку.
Тварина впала на дно, почала відповзати. Гадюка? Тіло її, що складалося з велетенських кілець, підтягувалося, звиваючись у різні боки, і при цьому здавалося, що кільця рухаються самі по собі. Гадюка то коротшала, то ставала довша. За мить на гадюку накинулася величезна чорна рибина. Різкі й несподівані були рухи цього хижака, який теж то скорочувався, то довшав. Тільки щелепні пластинки, утикані гострими зубами, і кілька очей встиг я розгледіти. Не швидко я догадався, що бачу п’явку, яка вхопила дощового черв’яка. П’явка і дощовий черв’як! Хижак міцно присмоктався до водяної гадюки. Вона боролася, крутилася, билась об підводну кручу, намагаючись відповзти. Дикий танок. Скаламутилась вода. Я відступав усе далі й далі від затону. Несподівано обвалився підводний виступ берега. Обвал, темрява! Я встиг виплисти і вибратися на берег. Відпочив. Знову спустився на дно річки. Каламуть осіла — вода стала прозорою. І я побачив: затон завалено землею. Кінець! Шукати тут нічого…
Я часто думав: чи не оселитися мені на цьому березі? Влаштуватися в печері так, щоб не боятися холодів, зробити запаси. Поруч — річка. Я почав розуміти життя підводних мешканців. Тут павуки-сріблянки готують для мене скафандри, плетуть сітки-неводи: Я завжди зможу ловити рибу.
Але вітри! Ні з того ні з сього починають вони раптом віяти над річкою, перекидають і ламають все на своєму шляху, здіймають у повітря пилюку й пісок (а для мене піщинка— майже каменюка!), жалібно виють біля входу в печеру. Ні, треба повернутися до свого старого дому, де я жив і писав щоденник. Треба йти з цього берега. Але я зволікав, відкладав з дня на день і так само, як перше, опускався на дно.
Дуже часто, коли я блукав по дну Великої Повільної річки, зовсім поряд зі мною з’являлися споруди, що поволі пересувалися, — оселі волохокрильців.
Лозинки і шматочки очерету, глиця й дрібні черепашки, уламки гілочок, мох, піщинки, — все, їло можна підібрати у воді, все це використовується для будівель волохокрильців. Різноманітний і несподіваний матеріал волохокрильці скріплюють міцними шовковинками у дуже надійну споруду.
Часом повз мене посувалася черепицеподібна споруда, в якій шматочки очерету лежали один на одному, наче плитки черепиці в старовинних голландських будиночках, або будинок-чохол, а іноді будинок-футляр. Бачив я й таку черепицеподібну споруду, що була збудована з уламків кори і з шматочків листя, дуже акуратно вирізаних.
Усі ці споруди зводили у воді личинки волохокрильців. Безперервно добудовували їх. Так і пересувалися личинки волохокрильців— кожна із своїм будинком, в якому вона й росла. Наставав час перетворення. Над річкою вже літали крилаті волохокрильці.
Бачив я у воді й гніздо невідомої пташки, яке теж пересувалося з місця на місце. Придивився — знову волохокрилець! Будинок було зроблено з моху.
Не відразу, не раптом навчився я відрізняти ці споруди серед різних уламків черепашок і каміння на дні, серед плаваючих гілок та різних живих істот, які пересувались, стояли, підводились у воді.
Якось я йшов по дну річки. В одному місці, де течія була бистра, я схопився за виступ скелі й побачив у воді домок-трубу. На такі оселі волохокрильців я вже натрапляв. Але все ж таки здивувався: течія бистра, а споруда пливла зовсім повільно, опираючись течії, — два камені було прикріплено до підвалин будинку-труби.