В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
Рана на нозі горіла, кровоточила. Чим прикрити, охолодити відкриту рану? В напівзабутті я приклав до неї й досі вологий залишок гілки, обмотав ним ногу. Дуже дивна пов’язка!
Тепер мої думки — думки лікаря — привернула нова загадка. Зовсім недавно, після горезвісної сутички з деревом, я лежав нерухомо, був майже паралізований, не міг підвестись. Горіли опіки. На нозі — рана. Але чому я так швидко видужав? Які ліки повернули мені сили? Як могло статися, що вже напівгнила, з неприємним запахом гілка дерева-чудовиська допомогла мені видужати? Дуже дивні ліки! Невідома рослина майже вбила мене, і ця сама рослина… вилікувала! Ноги були як у вогні, але вже через день-два полегшало — рана почала загоюватись. А коли я зняв “пов’язку”, побачив; рана закрилася, зарубцювалась. Цей випадок начебто підтверджує своєрідний закон подібності: те, що зробило тебе хворим, те й вилікує. Виходить так, ніби мав рацію старогрецький учений Гіппократ, який твердив більше двох тисяч років тому, що лікує хворого його природа, а лікар повинен лише допомагати природі. Гіппократ писав: “Хвороба викликається подібним, і подібним-таки хворий відновлює своє здоров’я”.
Загадки, загадки, загадки…
Що за дивне дерево росте під водою поряд з моїм мішком? Воно переміщається, паростки його нишпорять у воді, ловлять живих істот, жалять, паралізують. І це ж саме дерево… лікує.
Можливо, ця невідома комахоїдна рослина близька родичка венериної мухоловки і росички? Хай січе, б’є дощик, але і росичка і мухоловка жодною ворсинкою, жодною щетинкою не поворухнуть. А як оживають обидві рослини, коли спокійної години піднесеш до них шматочок м’яса! Їм треба спіймати, перетравити цю їжу. В таких випадках вони проявляють свій характер по-різному: повільно, не поспішаючи нахиляються ворсинки росички до м’яса. А венерина мухоловка хапає здобич енергійно і поривчасто. Можна обдурити мухоловку: доторкнешся соломинкою до однієї з її щетинок, і одразу ж листок рослини закриється. Спіймав! А росичку соломинкою не обдуриш.
Може, в затоні не рослина, а тварина, яку ще ніхто не описав? Хіба в усіх печерах, нетрях нашої планети побували люди, хіба по всіх закутках печер нишпорило світло ліхтарів? Хіба вивчено океан на всіх його глибинах? Ні, не всі живі істоти стали експонатами наших музеїв. І не все на планеті описано, змальовано, сфотографовано. Адже ж повідомлялось у “Науковому віснику” (пригадую… це було за рік чи за два перед тим, як я опинився в Країні Дрімучих Трав), що в лісах Конго експедиція виявила тварину, смугасту, як зебра, з довгою шиєю — найближчого родича жирафи. Місцеві мешканці називали її окапі.
Загадки, загадки, загадки…
Втретє я вирушив до затону, щоб узяти нарешті свій мішок із щоденником, який лежить біля загадкового дерева.
Здоровий, бадьорий, веселий, знову в скафандрі, з новим гострим серпом у руці, з довгою гачкуватою палицею йшов я по дну до затону. В успіхові не сумнівався: цього разу я повернусь із щоденником.
Дві гілки я зрубав, чотири лишилося зрубати — і мішок буде в мене.
Я міцно стискав у руці серп. Звичайно, щоденник я візьму. Гілки, які зрубаю, віднесу на берег і почну перевіряти, досліджувати цілющі властивості дивної рослини. І, хто знає, можливо, хвора, стражденна людина дістане нові ліки небувалої сили.
Я притулився до підводної криці берега. Треба перепочити. Крізь напівсутінь води я бачу дерево і навіть розпізнаю обриси мішка із щоденником.
Мов німий і грізний вартовий, стоїть тут це дерево. Щоб охороняти вхід до затону, щоб не підпускати нікого до мішка і покарати того, хто торкнеться щоденника відкриттів, зроблених у Країні Дрімучих Трав.
І згадав давню-предавню казку: чудовисько стереже скарб, який може дати людині щастя. І це чудовисько ставить на шляху людини страшні перешкоди, накликає на неї біду за бідою. Та людина долає перешкоди. Вона йде вперед, убиває чудовисько й забирає неоціненний скарб.
Дивлячись крізь підводну напівтемряву на дерево, я налаштувався був зачепити своєю палицею мішок із щоденником і швидко витягти його. Ступив крок. І одразу ж відскочив. Гілки дерева сильно і різко захиталися. Чому? Поруч пропливли мальки. І тут я побачив: дерево стало коротше й товще. І відразу ж — я це ясно бачив — гілки його вдарили табунець, що пропливав повз нього.
Здобич — кілька мальків — було схоплено у мене на очах. Прозорий стовбур дерева потемнів. Очевидно, стовбур порожнистий, і тепер в ньому перетравлюється їжа.
Годі! Годі дивитися й дивуватися. Час діяти… Я простягнув палицю, вдало зачепив мішок і щосили потягнув його до себе. Схопив у руки. Як закалатало серце, коли почав розкривати мішок.
О, тяжка мить! Мішок порожній! Не може бути! Де ж щоденник? Коли і де він випав з мішка? Чи не викинув я його за деревом, коли зачепив мішок з гачком? Треба обшукати дно затону. Із серпом у руці я кинувся до дерева, щоб відрубати останні чотири гілки. Зупинився… на дереві погойдувалося… вісім гілок! Що це? Замість двох зрубаних виросло чотири гілки.
Гідра?!
Щоденник зник. За порожнім мішком — коконом гусениці — ганявся я стільки днів! Смішно! Тяжко!
Отже, все скінчено. Відкриття, які я зробив протягом довгих років у Країні Дрімучих Трав, таємниці, загадки, розгадки життя цієї країни, роздуми про дивні інстинкти, закони, звичаї комах, технічні винаходи, підказані господарями цієї країни, — все, що з величезними труднощами я записував до щоденника, щоб передати людям, — все це пропало.
Яка гірка мить! І гіркота моя зростає, збільшується, заповнює душу ще й тому, що я в ці хвилини ясно розумію: не у Великій Повільній річці, а в мілкій калюжі загинув мій скарб.
Я заходився був збирати пилок: треба було зробити запаси, але все мені з рук падає. Одяг мій зовсім зносився, і я вирушив на пошуки — може, знайду підхожий кокон гусениці. Несподівано для себе я знов опинився на березі річки, де під хвилями залишився мій щоденник, де я прийняв гідру за дерево.
Клітини гідри, певно, мають у собі незвичайне активне начало: я сам бачив, як у гідри відновлювалися втрачені щупальця. Подібно до того, як у міфічної лернейської гідри: на місці збитої Гераклом однієї голови виростало дві нові. Але Геракл припікав палаючими стовбурами дерев шиї гідри, з яких збивав своєю палицею голови, і знищив гідру — чудовисько з тілом змії і дев’ятьма головами дракона.
Як багато зірвано покривал з різних таємниць, розгадано загадок природи! Але серед тих, які ще треба розгадати, залишається таємниця швидкого відновлення органів прісноводної гідри.
Відомо, що прісноводна гідра — істота з порожнистим циліндричним тілом-мішком. Змієподібні щупальця гідри скорочуються і витягуються. П’ятою своєю тварина присмоктується до грунту або каміння.
Жалкі органи гідри боляче жалять, паралізують здобич (від опіків у мене й досі болять руки). Здобич, яку гідра захоплює і перетравлює, просвічується якийсь час крізь стінки її тіла. Перетравила! І знову стала нерухомим “деревом” з зеленого прозорого скла. Але чому колір гідри ясно-зелений? Мабуть, в її організмі з зоохлорели — одноклітинні водорості, які живляться вуглекислотою і аміаком, що їх виділяє гідра, і в такий спосіб вода навколо гідри очищається.
Той шматочок тіла гідри, що дуже тхнув тухлим яйцем, частину якого я проковтнув, а іншу приклав до рани, мав дивовижну цілющу силу. Чому? Очевидно, в організмі гідри щось допомагає відновленню й розмноженню нових клітин замість відмерлих. І оце “щось” стало моїми ліками.
Що робити далі? Мені здалося, що і вечір тихо замислився, спустившись на землю. Трави-дерева біля берега Великої Повільної річки перестали шелестіти. Я дивився на сонце і не хотів, щоб воно заходило. Адже в дитинстві було зовсім інакше: подивишся на захід сонця і з нетерпінням чекаєш, щоб воно швидше зайшло і негайно-таки зійшло. Тоді хотілося, щоб у природі все швидше змінювалося.