В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
Думчев!
На людину напали оси! Але вона зіскочила на землю й метнулася вбік. Я хотів був кинутися до неї і раптом почув оглушливий шум. Повітря заколивалось. Різко і враз потемніло довкола.
На галявину опустився величезний літак. Так мені спочатку здалося. Придивився. Цей “літак” тримався на двох довгих стовпах. Крила були складені, рівномірно похитувався чорний з білим хвіст. Це птах. Здається, плиска.
Але де ж людина, яка так хоробро воювала з осами! Ось вона! Яким ліліпутом видалася вона мені порівняно з цим величезним, страшним птахом! Він її заклює. Я крикнув, щоб попередити. Та людина навіть не оглянулася. Не чує! Птах стрибнув до неї. Але людина вже прихилилася до сірого муру, зірвала з своїх плечей сірий плащ, накрилася ним. Плиска поруч, але не помічає людини. Вона клюнула черв’яка, який видався мені величезною гадюкою.
Птах, змахнувши крилами, полетів. І тоді людина побігла далі. Вона тікала, тримаючи під пахвою клапоть паперу.
Птах знову спустився недалеко від мене. Людина припала до великого зеленого листка. Сірий плащ упав на землю. Людина залишилася в зеленому плащі. Вона стояла на зеленому листку і була непомітна.
Птах з шумом полетів.
— Думчев! — кричу я.
Він не чує, не обертається і зникає зі своїм клаптем паперу.
Треба кинутися за ним. Та оси, що літають вгорі, вжалять мене. Загину.
Гукнути ще раз? Але шум польоту ос заглушує мій слабкий людський крик. І все-таки я кричу, знову і знову.
— Думчев!..
Ні, він не обертається… Він тікає, зникає!
Я в розпачі біжу слідом за ним. Наздогнати! Наздогнати!
Літають, гудуть, стрясаючи повітря, оси. Але я лавірую, пригинаюсь до землі, падаю, схоплююсь, знову біжу слідом за Думчевим.
Тільки б наздогнати! Не упустити з очей!
Біжу. Гукаю з останніх сил:
— Думчев! Ду-умчев!..
І мені здалося — він дивиться в мій бік. Я підіймаю камінці, гілочки, кидаю у повітря.
Так, ніби мене побачив! Зупиняється, вдивляється. І несподівано, наче злякавшись, кидається геть. Але, ступивши кілька кроків, він ніби опам’ятався. Повернувся. І ось він уже йде, йде назустріч мені. Розмахує руками, подає якісь знаки. Я поспішаю до нього. Ще крок, другий…
Але земля піді мною захиталась. Я кудись провалився.
ЛЮДИНО, ВІДГУКНИСЯ!
Я впав на щось м’яке. Темно. Густа, важка тиша. Прислухався. Мені здалося, що поруч мене хтось стоїть і дихає. Хто тут? Ні звуку. Але все-таки щось ворушиться поряд зі мною.
Я відбіг убік. Уперся в стіну. Торкнувся її рукою. Стіна земляна, то гладенька, то шерехата. Побіг уперед довгим, нескінченним коридором.
Коридор кудись опускався. Я зупинився; гуркіт, плескіт, шум було чути попереду. Що це? Коридор виходить до води?
Назад! Назад!
Я йшов… йшов, торкався руками стіни. В якомусь місці коридор розгалужувався. Пішов праворуч.
Раптом спіткнувся, зачепив ногами сучок або корінець і зупинився. Сучок… гладенький… рогулька. Нема часу роздумувати. Треба вибратися звідси. Я кинув сучок і знову пішов коридором. Скільки мені ще йти? Чи не йду я по замкненому колу? Де ж вихід з нього? Невже там, де гуркоче вода? Знову розгалужується мій коридор. Нога знову зачепилася. Сучок? Адже це той самий сучок, який я кинув!
Мов сліпий кінь в коногонці, ходжу по безконечному колу. Хто будував цей лабіринт?
У цілковитій темряві я дійшов до якогось несподіваного спуску. Шуму води не було чути.
Очевидно, я зайшов у глиб землі. Спуск привів мене до нового довгого коридора. Тут знову, торкаючись стін і обмацуючи їх, я пересвідчився, що цей коридор, як і перший, замкнений.
Ні! Ось іще хід! Ним я потрапив у вузьке відгалуження. Але марно я намагався вибратися з цього рукава. Від нього на далекій відстані один від одного відгалужуються коридорчики. Вони завели мене в безвихідь. Я повертаюсь назад і знову йду по великому колу.
Коли ж це закінчиться?
Під ногами хмиз, очевидно, суха трава.
Я опустився на підстилку. Хто міг побудувати цей лабіринт. Я став дрімати… “Лабіринт… Лабіринт…” Повільно вимовляю я це слово і згадую один міф.
На острові Кріт був лабіринт, з якого жоден смертний, потрапивши туди, не міг знайти виходу. Старогрецький міф розповідає, що в цьому лабіринті оселилось чудовисько Мінотавр, яке пожирало людей. Цьому чудовиську, з тулубом людини й головою бика, Афіни змушені були посилати на з’їдання через кожні дев’ять років семеро юнаків і семеро дівчат. 1 чудовисько їх пожирало. Тесей з Афін пробрався до лабіринта і вбив Мінотавра. Але як вийти Тесею з лабіринта?
Аріадна, дочка крітського царя Мі носа, що покохала Тесея, дала йому, коли він спускався в лабіринт, клубок ниток і гострий меч. Кінець клубка залишався у неї в руках. І ця провідна нитка Аріадни вивела Тесея з лабіринта.
В чиєму ж лабіринті заплутався я? І який Мінотавр чекає на мене? Справді, хто прорив ці галереї?
Кріт! Ну, звісно, кріт!
Смішно! Не знайти виходу з кротячої нори!
Кріт риється під землею і живиться личинками та дощовими черв’яками. Але він іноді виходить і на поверхню землі. Цей вихід треба знайти.
Яка тиша! Яка темрява! Змучений, стомлений, я борюсь з дрімотою. І раптом чую:
— Людино, люди-но, відгукнися! Схоплююсь на ноги і кричу у відповідь:
— Я тут! Сюди! Сюди!..
Мовчання. Ні, це сон. Але я знову прислухаюся. Мовчання. Так, усе це мені причулося…
Тиша і темрява.
Може, зараз на землі поволі наступає ніч? І добрі люди співають веселих пісень…
Хропіння якоїсь тварини дедалі ближче й гучніше.
Я побіг одним з коридорів і відчув — долівка коридора почала підійматися. Війнуло струменем свіжого повітря.
Отже, вихід близько!
Блиснуло світло вогню. Вогонь пересувався, рухався.
Це Думчев! І мені здалося, ніби я бачу білу людську руку, яка стискає смолоскип. Я мчу коридором вгору на вогонь, а позаду чути страшне хропіння крота.
Раптом смолоскип пропав, зник.
Я простягнув руку — натрапив на стіну. Підніс руку — вона опинилася в якійсь виїмці у покрівлі галереї. Я намацав виступ, став на нього і почав щосили розширювати прохід у стелі. Тварина хропе вже десь поруч.
Я підтягнувся обома руками та виліз із лабіринта на поверхню землі.
На землю спала ніч. Вогонь смолоскипа наближався до мене.
ВОГНИКИ, ВОГНИКИ…
— Думчев! Думчев!..
Раптом у різних місцях спалахнули десятки вогників.
Я спантеличений. Що це: зла гра? Вогники, вогники оточують мене, вони гаснуть, тануть, зникають і знову горять. Близько — далеко, далеко — близько…
Я кружляю, метушусь і все дарма.
Та це ж гнилючки і світні жучки! Але де ж між ними смолоскип Думчева? Мабуть, він тримає в руці гнилючку — от вона й світиться. Я зупиняюсь. Чекаю. Нехай Думчев іде до мене сам.
Справді, якийсь вогонь спокійно і по-діловому наближався.
І я почув:
— Лю-ди-но, людино, відгукнися! Людино, відгукнись!
— Думчев! — кричу я. — Думчев! Вогонь стає дедалі ближчий, голос дедалі чутніший:
— Людино, я йду до тебе!
Раптом усе навколо мене почало змінюватись, а голос почав віддалятись. Чому від мене все тікає? 1 вогник, і кущі, і деревам— все пливе повз мене.
У мінливому, примарному світлі місяця та мерехтливих вогників я побачив, що великий дощовий черв’як тягне листок, на який я випадково став.
Треба негайно зійти з листка. Але поки я це обмірковував, черв’як підтяг листок до глибокої ямки. Ще мить — і я покочуся вниз. Я схопився руками за краї ями і підібгав ноги; черв’як потяг листок униз, а я залишився на поверхні і зітхнув з полегшенням.
Навколо було тихо.
Я не зважувався зійти з місця і ніби на’ варті застиг біля нори.
А з лісу трав мені знову світили вогники, гасли, загорялися. Десь між ними — смолоскип людини. Він світив для мене, але я не знав, як його відрізнити від інших.