В країні дрімучих трав
- Автор: Брагин Владимир Григорьевич
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Дмитренко М.
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «В країні дрімучих трав». Краткое содержание книги:
Вежа ледь помітно пересувалася по дну. По всій споруді, по її спіралях тяглися три темні смуги. Це була лужанка-великий слимак із закрученою черепашкою. Він повз, вистромивши з-під основи своєї хатки широку плескату ногу і впираючись нею в грунт. Я постукав по стінці рухливої споруди. Непростима легковажність! Споруда перестала пересуватись. Зупинилася й перегородила мені шлях: слимак втягнув ногу, закрив кришку хати.
Лишалося зайти з правого боку. Мішок лежить зовсім близько. Пройду повз зарослий мохом камінь, нахилюся, візьму щоденник.
Пішов. Очей з мішка не спускав. Що ближче підходив до каменя, то дивнішим здавався мох, який ріс на ньому. Він наче був складений з якихось трубочок. З них стирчали білі пірчасті чубчики. Вони ледь помітно тремтіли, ледь гойдались. Очевидно, від легкої повільної течії води. Здавалося, ніби трубочки кивають мені білими голівками.
І тут я відчув: мені важко йти далі і не можу ступити кроку назад. Було таке відчуття, наче хтось підштовхує мене до цих трубочок.
Якісь невеличкі живі істоти, що пропливали повз камінь, чомусь раптом зупинились у воді. Чубчики потяглися до них, і ці живі істоти зникли в трубочках моху. То ось як ловлять здобич ці пірчасті чубчики — щупальця трубочок моху, що виріс на камені. Я спробував відійти далі від каменя. Та, мабуть, трубочки з пірчастими чубчиками тягли до себе все, що з’являлося поряд з ними: скафандр мій захитався. Я міцно тримав його руками. Що робити? Дедалі різкіше тріпотіли і з дедалі більшою силою тягли мене до себе дивовижні страшні трубочки. Згубний мох був уже близько. Не тямлячи себе, в розпачі, я нахилився, підняв камінь та пожбурив ним у трубочки, І відразу ж білі чубчики моху завмерли, застигли. О, ви тягнете до себе, всмоктуєте лише живих істот?! Я заходився підіймати уламки черепашок, камінці і все кидав, кидав. І вже без зусиль віддалявся від застиглих трубочок. Обернувся, подивився і здалеку побачив: трубочки знову почали кивати мені пірчастими чубчиками, гойдатися, тремтіти. І знову здалося, що на камені росте лише мох.
В Країні Дрімучих Трав зустрічав я найнесподіваніші й найсвоєрідніші форми пристосування мешканців до навколишніх умов. А тут, під водою, побачив, як хижак прикидається… мохом. Мохом? Та це ж моховинки! Колонія моховинок. Цих тварин зараховують до черв’якоподібних.
Було безглуздо витрачати сили і кисень у скафандрі на боротьбу з небезпечними й підступними моховинками. Я виплив на поверхню річки.
Не треба впадати в розпач, казав я собі на березі: щоденник не упливе із затону. Не можна обійти дерево з правого боку — там моховинки. А з лівого? Не довіку ж лужанка-слимак із своєю хаткою стоятиме на одному місці й заступатиме дорогу.
І справді, коли другого дня я прийшов у скафандрі до затону, то побачив: шлях до щоденника з лівого боку вільний. Але, як і раніше, у воді, що повільно текла тут, ледь помітно тремтіли віти дерева, розпростерті над мішком. Мені здалося дивним, що це дерево зовсім не схоже на інші підводні дерева: воно було прозоре, наче зроблене із зеленого кришталю. Таж у воді барви, кольори і відтінки зовсім інші, ніж там, у травах, під яскравим сонцем. Від того дня, коли я надів на голову домок сріблянки — мій скафандр— і почав бродити по дну річки, в мене виникло відчуття, ніби я ходжу забутим старим замком, куди світло пробивається крізь запорошені кольорові шибки.
Всього кілька кроків лишалося до дерева. У нього було шість гілок. Всі зеленаво-прозорі, як і стовбур. Під однією з цих гілок — мій мішок із щоденником.
Я поправив скафандр, спокійно підійшов, нахилився, простягнув руку і… зойкнув від болю.
На березі я роздивляюсь і не вірю в те, що трапилось зі мною на дні річки, не вірю в те, що бачив на власні очі. А цей опік? Рука в одному місці припухла, почервоніла. Біль не минає.
Ось у деталях, як це було.
На дні річки я нахилився і простягнув руку, щоб узяти свій мішок, але хтось різко вдарив мене по руці. Опік! Я побачив, як гілка прозорого дерева захиталася, потяглась і спробувала схопити Мене. Знову удар, опік!
І зараз, пригадуючи, я знову переживаю той стан заціпеніння, коли людина уві сні хоче гукнути когось на поміч. Хоче, але не може: все всередині холоне від страху. Так, я й досі пам’ятаю свій переляк.
На березі біль поступово вгамувався. Не зрозумію, не розберусь, не здогадаюсь, що ж трапилося під водою. Хіба може гілка підводного дерева розмахнутись і вдарити людину по руці?
Я гострю каменем скалку стулки черепашки. Вона стає гостріша. Черепашка під каменем шурхотить, дзвенить — дз… дз… З цим гострим серпом я знову спущуся на дно річки.
Переляк — поганий порадник. Час! Час знову спускатися під воду. В руці нагострений кусок черепашки. Через плече перекинуто довгу мотузку. В добре припасованому скафандрі, вільно дихаючи повітрям, яким його наповнила сріблянка, я знову пішов по дну річки, щоб цього разу повернутися на берег із щоденником.
М’яке світло, змінюючи свої відтінки, поширювалося у воді. Мерехтіли швидкі й легкі тіні риб, що пропливали повз мене. Спокійно обтікала вода стебла латаття — стебла, що поставали переді мною, мов велетенські стовбури. Ось і затон. Здалеку видніється загадкове прозоре дерево. Як спокійно повисли у воді його шість гілок! Тільки переляк зміг перетворити це дерево, правда, дещо химерне (на гілках — жодного листочка), на чудовисько.
Так, переляк — поганий порадник. Дивно, як міг я придумати якусь фантастичну подію, пов’язану із спокійним деревом та його шістьма мирними гілками.
Я наблизився і не встиг навіть нахилитися, щоб підняти згорток, як дерево почало рухатися.
Я відскочив убік, притиснувся до підводного берега.
Дерево на моїх очах коротшало, ставало товстішим. Гілки, похитуючись, наближались одна до одної, нишпорили, шукали щось у воді: піймати, схопити те, що від них вислизнуло. Добре й уважно придивившись, я пересвідчився, що дерево тепер стоїть зовсім не на тому місці, де я його побачив уперше. Воно перемістилося далі від моховинок і ближче до мішка із щоденником.
Що робити? Дерево має шість гілок. Під однією з них, зовсім поряд, — мій мішок. Я кинувся до нього. Не добіг, рука не дотяглась. Якась нитка обкрутилася навколо лівої руки. Я зрубав серпом одну, потім другу гілку. Замахнувся на третю. Але одна відрубана гілка зачепилася за скафандр. Я не став її і відривати: ніколи! Знову кинувся до мішка. Нитки, що їх викидало дерево, обмоталися круг ніг, тягли мене до себе. Опік, другий… Я їх відчував на руках, ногах, на спині. Упустив серп. Намагався підняти. Порізав руку. Почав задихатися — повітря під скафандром не вистачало. Поранений, обпечений, я встиг перерізати грузила біля скафандра і, змучений, виплив на поверхню води. Насилу дістався із скафандром, що заплутався біля правої ноги, до берега. Спробував підвестися, але відразу ж упав: ліву ногу паралізувало, руку пекло, ніби я схопив розжарений цвях. До печери добратися не міг. Ліг на пісок.
Наді мною літали, повз мене скакали, повзали, через мене стрибали мешканці Країни Дрімучих Трав. Але я заснув. Коли прокинувся, сонце уже сідало. Пісок охолов. Біль то вгамовувався, то посилювався. Спробував зрушити з місця — і не зміг… Яку отруту влило в мене це дерево?
Голод мучив. Наді мною гойдалась пишна голівка конюшини. От якби випити нектару з її вузеньких квіточок! Але не добратися, не дотягнутись…
Ще на дні річки за край скафандра зачепилась відрубана гілка дерева-чудовиська. Тепер жалюгідна, втративши свій живий скляний блиск, вона валялася на піску, поряд із скафандром. У мене вистачило сили простягти руку. Я був дуже голодний і почав жувати зморщений кусок гілки.