В країні дрімучих трав

Він спокійно і чітко відповів:

— Чого ж дивуватись? Усе просто і ясно. Люди вже відкрили склад сполук, які зменшують і відновлюють зріст, от ви й з’явилися тут. — Думчев уважним, довгим поглядом вдивлявся в шумливі верховіття і тихо, серйозно спитав: — Чому не йдуть сюди інші люди?

— Ні! Ні! — закричав я. — Навіщо людям займатися пошуками якихось там сполук, що зменшують і відновлюють зріст? Сучасні мікроскопи допомагають досить добре вивчити найдрібніші організми.

— Не поживши, не побувши в Країні Дрімучих Трав, вивчати її?! Дивитися крізь скельця мікроскопа?..

Я не відповів на це зауваження. Наша розмова урвалася.

Потім я почув, як він знову розмовляє сам з собою:

— Але як же вона, ця метушлива людина, опинилася тут, недалеко від мого будинку?

— Як? — вигукнув я. — Адже все почалося з аркушиків у букеті.

Думчев здивовано глянув на мене.

— Про який букет ви кажете?

— Якось увечері в номер готелю до мене залетів букет квітів, а в ньому аркушики, загадкові аркушики.

— Ви щось плутаєте, добродію.

— Анітрохи!

— Букет квітів… аркушики… готель… — Він сердито знизав плечима.

Я вів далі:

— Аркушики й прочитали за допомогою мікроскопа, аркушики вашого щоденника.

Обличчя Думчева освітилось тривожною радістю.

— То його знайдено? Він дійшов до людей?

— Хто? Про кого, про що ви кажете?

— Про свій щоденник відкриттів, зроблених за всі роки мого перебування в Країні Дрімучих Трав. Чи всі, чи всі аркуші щоденника знайдено?

— Три аркуші! Три аркуші. Вони були загадкові і незрозумілі.

— А їх було багато, дуже багато! — з гіркотою мовив Думчев. — Їх насилу ніс на собі мій верблюд. Але він загинув, мій верблюд, мій павук-вовк. А я все йшов і йшов… На північний схід, на північний схід, до альтанки. Я хотів переправитися через Велику Повільну річку. Буря… Пліт перекинувся. Під водою чудовисько охороняло мій щоденник. А потім… вітер розвіяв аркуші… Вітер…

Думчев замовк. А я все більше й більше вірив у те, що він скоро, можливо сьогодні, повернеться до людей. І не треба буде думати про чорнило, не треба добувати папір у паперових ос. Думчев повернеться до людей і спокійно пригадає, відновить, повторить те, що було в нього у щоденнику. Скільки нещасть, злигоднів, лихих пригод переборов він, скільки відваги, праці, наполегливості, винахідливості проявив, щоб збагатити людство новими знаннями й донести до людей свій щоденник, від якого залишилось тільки три аркуші!.. Тепер все це позаду.

Я хотів відразу ж повести розмову про це, але не знав, з чого почати. Крупинка росту лежала на землі перед нами. Треба було тільки розв’язати плащ. Але ж один раз я запропонував йому крупинку, а він одвернувся від неї. Чому?

Думчев перебив мої роздуми і поставив своє перше запитання:

— Отже, ви казали, що люди ще не винайшли складних сполук, які впливають на зріст живого організму. Але як же ви сюди потрапили?

— Сталося так, що в моєму розпорядженні опинились порошок і дві крупинки. Вони лежали на столі у фанерному будиночку.

— І ви проковтнули порошок, чи не так?

— А оцю крупинку, Сергію Сергійовичу, збережено для вас, — сказав я твердо, спокійно і простягнув її.

— Мішок! Гляньте, який добрячий мішок!

— Де? Про що ви кажете?

— До нас наближається великий мішок. Як, ви не бачите? — Думчев показав на велику гусеницю, схожу на ту, яку я прийняв колись за удава.

— Чому ви цю гусеницю називаєте мішком?

Але Думчев уже зірвався з місця й побіг за гусеницею, зник у травах.

Скоро він повернувся і весело гукнув:

— Вистежив! З добротних шовкових ниток сплете вона оболонку-кокон. А я її з цього мішка витрушу. Буде для вас хороший спальний мішок. — Він поплескав долонею по своєму дорожньому мішку. — Не гірший від цього…

Але я повернувся до перерваної розмови:

— Так от, Серпію Сергійовичу, було у мене дві крупинки. Одна оця…

— А друга? — спитав Думчев.

— Другу вкотили скарабеї.

— Розумію, розумію… Вкотили в гнойову кулю. А чи не покажете ви місце, де бачили востаннє скарабеїв? Забрати у них крупинку! Що ж, людині неважко перехитрити звіра. Якщо скарабеї котили кулю-комору, тобто таку кулю, в яку вони відкладають яйце, то крупинка буде нашою. Але якщо… якщо скарабеї котили кулю не для потомства, а щоб з’їсти її, то крупинка пропала!