Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

— Треба знову піти до русалок, — перебила його роздуми Леля.

— І що — все це кинути?

— Не кинути, а саме тому й піти, — наполягала дівчинка. Схоже, краса краєвиду й така гладенька поверхня зрізаного дерева не справили на неї сильного враження. — Якщо вони дозволять нам проплисти річкою…

— А що буде з нашим селом?

Вона твердо подивилася йому в очі й твердо відповіла те, що він і сам знав:

— А твоє село так само піклуватиметься про тебе, як ти про нього?

— Про мене не треба піклуватися, — промовив Лисий. — Я сам за себе все вирішу.

— А за мене? А за Марічку? Василька? Бороду?

— Якщо я піду з села, їм нічого не загрожуватиме. — Лисий розумів, що від Лелі можна не критися з тим, про що весь час думав після розмови з Інженером («несправжнім», зараз же подумки додав він). — Якщо правда те, що сказав… старий, то мені треба піти. І всі нещастя від села відвернуться.

— І що ти потім собі скажеш? — глузливо спитала Леля.

— Коли «потім»?

— Коли виявиться, що все одно не відвернулися?

Сонце сідало за дерева. Останні червоні промені пронизували віття й гостро сліпили. Села видно не було. Хоча воно — це вже Лисий знав напевне — зовсім поруч. Ось іще одна причина, чому людина не бачить далеко: занадто багато світла. Сонце не тільки освітлює, а й сліпить. Найкраще видно в лісі, коли все навколо освітлене рівно, а не прямими променями сонця.

— Якщо Інженер каже правду, — почав Лисий, — якщо справді вони полюють на мене, то…

— То моє село знищили випадково, — урвала його Леля. — А новий слід ми бачили в лісі на зворотному шляху, — то вони заблукали, так? Звідки Інженер може знати правду? Від Ряхи? А чому ти не припускаєш, що Інженер знає не всю правду? Якщо справді існує така сила, яка хоче вполювати одного хлопця й ніяк не може цього зробити, незважаючи на всю свою могутність, то чи стане вона розповідати одному Інженерові всю правду? Лесику, всієї правди ніхто не знає.