Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Шкода, що ніхто з них не бачив хробака. Наталочка і його зліпила; Лесик спочатку похвалив, а потім сказав, що зовсім не схожий. Усі тоді дуже сміялися, навіть Борода. Дуже гарний, тільки не схожий. Хіба ж так буває! Хоча хробак справді був дуже страшний. От якби Василько бачив справжнього хробака, він би підказав Наталочці, як його ліпити. А сам би, мабуть, не зліпив. Не вміє.
Він сів на стару повалену грушу й замислився. Івась у них — справжній воїн, майже як Лесик. Петрусь — майстер на всі руки. Ще й ножі так вправно і влучно кидає, що й із дорослих ніхто так не вміє. Наталочка ліпить і малює. Леля найкраще літає в ступі. Марічка вміє воду і їжу відчувати — добра чи недобра. А він, Василько, ні на що не вдатний. Нічого не вміє. Як казала мама, тільки язиком плескати мастак.
Скільки ж це вже минуло — без мами? Третій місяць пішов. А вона як жива перед ним. Ніхто з дітей ніколи про батьків не говорить. Василько теж мовчить. І далі мовчатиме. Але як же тяжко!.. Як тяжко! У Лесиковому селі жодна жінка не схожа на його маму. Навіть Люба. Тільки Наталочка чимось схожа.
Це ж треба було їх отак послати сторожити: вона по один бік хати, а він — по другий! Сиділи б там зараз удвох… Вона б малювала, а він би їй щось розповідав…
Коли вони прийшли до Лесикового села, односельці часто навідувалися до них вечорами й просили розповісти, як вони пробиралися лісом, воювали з вовкулаками, підземниками… Василько одного разу розповів про те, як Лесик переміг хробака. Тітоньки охали, дядьки задоволено кректали… А потім з’ясувалося, що за його спиною весь цей час стояв Лесик.
— Ну, Васильку, ти даєш! — сказав він. — Я б так не розповів. Слухав тебе, наче казку, наче не про мене.
Теж мені, похвалив називається. Воно, звичайно, приємно й таке почути, але ж Василько хотів правду розповісти, а він: «Наче не про мене». Е-ех!
Роботи, очевидно, перемістилися до комірчини, бо Василькові стало дуже добре все чути, так ніби Лесик і Леля, і Петрусь, і Вухань були поруч, а не за стіною, складеною з грубезних колод.
— Ні, Петрусю, — сказала Леля, — так не піде. Треба опуститися туди й навпомацки зробити так, ніби ти все бачиш. Ми не можемо помилитися. Другої спроби не буде.
— Це я розумію, — відповів Петрусь. — Але я не можу. Я тільки руку туди опускаю — і вже ладен дременути на край світу.
— Ну, що ж тут такого страшного, — наполягала Леля. — Дивись, нічого не відбувається. Це коли не знаєш, чого чекати, тоді страшно. А коли знаєш… Не бійся, спробуй.
За мить Петрусь розпачливо скрикнув, і в комірчині щось загриміло.
— Не можу, — заспокоївшись, сказав він.
— Лелю, що ти робиш, аби не боятися? — втрутився Лесик.
— Нічого я не роблю. Просто знаю, що боятися не треба, — роздратовано кинула вона у відповідь. — Ну, ти ж не боїшся?
— Не просто боюся, — відказав Лесик, — а страшно боюся. Я так нічого не боюся, як навіть руку туди опускати, не те що з головою занурюватись.
— А відчуття небезпеки є? — спитала Леля.
— Немає, — здивовано погодився Лесик. — Ні, його немає. То виходить, що тут не справжня небезпека…
— Звісно, ні! — зраділа Леля. — Це чари. Звичайнісінькі чари. От дай руку… Ну? Страшно?
Лесик засміявся.
— З тобою не страшно. Бери Петруся за руку, і він уже не боятиметься.
— Якщо у мене одна рука буде зайнята, я нічого не зроблю, — відгукнувся Петрусь.
— Ну, то за ногу, — запропонував Лесик.
За хвилину Петрусь захихотів зовсім близько.
— Як тут цікаво! Не так і темно, між іншим!
І слідом розлігся радісний сміх Вуханя. Видно, йому дуже сподобалось, як ловко Леля тримає Петруся за ногу.
І все довкола видно
Справді, якби зрізати трохи гілля з південного краю, то, мабуть, і Руїну можна побачити. Лисий розумів, що це не так, але його завжди хвилювало питання: чому не можна так далеко побачити? От він же знає, де, в якому напрямку Руїна. Весь шлях до неї пройшов і повернувся. Десь отам, на півдні. Але побачити неможливо. У лісі не видно далеко, бо заважають дерева, кущі і все таке. А чому ж не видно з височини? Ще коли літав у ступі над Руїною, він дивився на північ, намагаючись побачити своє село. І не побачив. Навіть решток греблі, яка була так недалеко, — і тих не розгледів.
Але з греблею ясно: просто на такій відстані вона стає малесенькою, тому й не видивишся. А Руїна ж велетенська — їй немає ні кінця, ні краю. Хай би звідси виглядала чорною цяточкою. А її не видно. Чи то повітря непрозоре, чи то між ними занадто високі дерева…
Якби Руїна була ближче, якби шлях туди був не такий небезпечний, якби не осінь, що невблаганно насувається, якби не діти… Як йому хотілося знову вирушити туди, до Інженера! До справжнього Інженера, який не приховує того, що знає, й ділиться всім із незнайомим хлопцем.