Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Марічка довго не відповідала. Потім мовила:
— Івась чесний. Я йому вірю. Цільки ж він не бачив, шо Пластун вилив у колодязь.
— А якщо Івась помилився, то як ти гадаєш, — заперечила Леля, — шо Пластун вилив у колодязь?
— Просто воду.
— Навіщо?
Марічка знову довго думала.
— Я не відаю, — зрештою визнала вона.
— І я не відаю. — Леля помовчала. — Але я знаю, шо коли ми з Васильком повернулися від русалок, я легко могла загинуць, випивши тієї води, яку принесли з криниці. Та вода вилікувала всі мої синці й подряпини. Я цього в темряві не помітила. А коли вирішила зачерпнуць чистої води й напицця, Лесик відчув небезпеку й зупинив мене. Якби не він, мене б уже не було. І ми б зараз не розмовляли.
— Лесик завжди всіх рятує, — погодилася Марічка.
— Це так, але ми зараз говоримо не про Лесика. Хтось це зробив, розумієш? Хтось отруїв воду, і я ледзь не загинула. А могло б буць і так, шо хтось із наших дітей міг би попиць цієї води ше до того, як я почала мицця… Може, це й не Пластун зробив. Може, він тодзі випадково прийшов серед ночі, не для того, шоб подивицця, ци подіяла мертва вода…
— Ну звісно, випадково!
— Можливо, я згодна. А уяви собі, шо ми зараз просто йому повіримо, і завтра виявицця, шо ми помилилися. І хтось загине… Може, краще зараз подуць на воду — раз уже ми обпеклися на молоці?
Леля замовкла, і Марічка також не відповідала. Вона думала, шукала, чим заперечити, й не знаходила. Втім, Леля й не сподівалася на заперечення, на те, що їхня суперечка триватиме.
— Ми його не звинувачуємо. Ми просто хочемо перевіриць. Якшо він зараз довідаєцця або зрозуміє, шо ми його перевіряємо, він буде знаць, шо ми його підозрюємо. Дарма, винен він ци ні. Просто він на нас усіх ображатимецця. Хтось інший, можливо, згодом вибачив би нас. А Пластун не такий. Ти ж його знаєш краще за всіх.
— Так, — погодилася Марічка. — Він уже як образицця, то назавше.
І тут Леля її підловила.
— От бачиш. Пам’ятаєш, як учора вночі він на нас образився? А сьогодні знову прийшов… Виходиць, не назавжди? Ци не образився?
— Дуже образився, — пригадала Марічка. — Дуже. Але ж я його заспокоїла! Я ж цабі казала! Хоча я й сама не думала, шо він так скоро повернецця. Чому він так скоро повернувся?
— Я не знаю. І ніхто не знає. Тому й треба перевіриць. Пластун справді добрий чоловік. Але ж може буць таке, шо ним хтось керує, — хтось, кого він любиць майже так само сильно, як цебе?
Марічка відповіла після паузи:
— Усе одно він мене більше любиць.
І що було б Лелі звернути увагу на ці слова!
Василькові страждання
Петрусь привів Вуханя, і вдвох вони працювали до пізньої ночі. Весь цей час Василько й Наталочка мусили «гуляти» — одна перед хатою, другий — з тилу, на городі. Заняття дуже невдячне, особливо якщо нічого не відбувається. А нічого й не відбувалося, крім повернення Лелі й Марічки. Щоправда, малу з Надійкою зараз же відіслали на город по харчі. От і всі події. Спробуй півдня нічого не робити, але й нікуди не відходити від того місця, де тебе поставили!
Василькові було так прикро, що він сам ледве не вскочив у потайну яму, в якій уранці нажахано репетувала Наталка. До нього долітали звуки пилки й сокири, радісний сміх Вуханя (мабуть, йому сподобалось, як Петрусь щось там зробив), брязкіт посуду — Леля готувала велику вечерю. Зрозуміло ж, що й Вухань залишиться з ними. А може, ще й Борода прийде. Втім, Борода, мабуть, ні. Потягавши цілий день візок із городиною, здоровань тепер, напевне, «відпочивав» біля криниці. Теж у людини робота — не приведи лихо. Мабуть, Борода дуже не любить, коли збирають фрукти й овочі — це ж його кузня весь час зовсім занедбана. Щоправда, і в кузні робота не з легких. Але здоровань завжди казав, що любить її.
Наталка зараз, мабуть, щось малює на землі. У неї там перед хатою ціле поле витолочене. Ще як тільки прийшли до Лесикового села, Наталочка вибрала час і розчистила, розрівняла собі місце для малювання. Малює вона справді чарівно. От тільки картини її живуть недовго: то хтось по них уночі прогуляється й розвезе ногами, то дощ пройде і все змиє… Колись вона дуже гарно малювала на полотні — ще там, у вьосці. А тут вільного полотна немає. І глею доброго не знайдеш — ото тільки як копали криницю, вона набрала чимало. Виліпила, мабуть, усе, що бачила, поки ходили лісом: і вовкулаку, і бабу Ягу, і Лішака, і навіть орла, хоч вона його, власне, й не бачила. Все село приходило милуватися тим ліпленням. Та глей закінчився. Якщо підуть із Лелею знову до річки, треба буде пошукати їй глею.