Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

Хто їсть собак?

— Гарно вийшло, — почувся за спиною знайомий голос.

— Тільки навіщо? — пролунав дуже схожий, але інший.

Леля не відповіла. Вона стояла спиною до води й думала, чи випадково русалки сказали саме те, що вона подумала, чи… В будь-якому випадку їй зараз не можна до них обертатися. Вона вже знала, що означає розмовляти з двома одразу.

— Ну, обертайся, — знову промовила русалка. — Я вже одна.

Вона знову відгадала Лелині думки, але дівчинка вирішила не виказувати, що зрозуміла це. Вона озирнулася.

— Привіт!

— Привіт! — відповіла русалка. — Ти сьогодні сама?

— Як бачиш, — Леля розвела руками, показуючи, що біля неї справді нікого немає.

— І не страшно? — Запитання русалки здалося Лелі глузливим, однак дівчинка подумала, що краще хоч у чомусь бути щирою, ніж брехати в усьому.

— Страшно, — згодилась вона.

— А що ти робитимеш, якщо зараз випірне моя подруга? — русалка лукаво примружилась.

— Відвернуся.

Русалка розсміялася.

— Молодець! Ти швидко навчаєшся.

Її темне волосся від води здавалось аж зеленавим, такого ж кольору, як і очі. Вона раз у раз стріпувала волоссям, розкидаючи по воді бризки. Але дивно, що по її обличчю вода не текла. Леля дивилася на цю надзвичайно вродливу жінку й не могла зрозуміти, як могло таке статися, що русалки — тільки жінки, й тільки вродливі, і чому вони живуть у воді. І як вони живуть? У неї було так багато запитань, що вона аж збентежилася, не знала, з чого розпочати. Поки вона думала, русалка спитала її перша:

— Як твій собака? Ти його вже з’їла?

Леля отетеріла.

— Хто ж їсть собак!

— Як хто? — здивувалася русалка. — Всі їдять. Ми, наприклад.

— Ви їсте собак?

— Ну… — Русалка, схоже, розгубилася. — Рідко, звичайно. Їх не так часто побачиш. Минулого літа один хлопець кинув у воду палицю — там, далеченько звідси, вище по ріці… Ну, то що ж… Не могли ж ми залишити стільки м’яса. Та й не гукали ми того пса. Він сам за палицею кинувся в річку… А яка різниця — риба чи собака?

Останнє запитання знову збило Лелю з пантелику. Поки русалка говорила, дівчинка відчувала, як у ній наростає відраза до цієї зеленокосої жаби, а тут вона замислилася й мимоволі втратила гидливість. Леля спустилася з поваленої сосни на пісок — на те саме місце, де сиділа минулого разу. Вона не знала, що відповісти, а русалка вела далі:

— Тобто ти хочеш сказати, що ви не їсте собак?

— Ні, не їмо, — відповіла Леля. — Собака — це друг.

Русалка розреготалася, відкинувшись усім тілом назад, і зникла під водою. За мить вона випірнула зовсім близько, й обличчя її було серйозне.

— Чого ж ти тоді минулого разу так ризикувала? Могла ж просто залишити його.

Леля уявила собі, що б тоді чекало на Глину, й здригнулась.

— Я вже сказала, що він — друг, — неприязно повторила вона.

— А що таке друг? — не зрозуміла русалка.