Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця
- Автор: Ильченко Александр Елисеевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4848-6
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця». Краткое содержание книги:
Ніч була хмарна, безмісячна, глупа, вже й ані зірки не лишилось, і загін, під невтомним проводом Явдохи, замалим не змиливши з путі, мчав далі не так, може, впевнено й швидко, але й не бéзбач, бо те жадане місто, Мирослав отой, воно вабило до себе цих людей дужче та дужче, еж вони були потрібні саме там.
Десь річечка зашаруділа очеретом по лівій руці, а з того боку річки на їхнім шляху чекати було не слід, і Явдоха звеліла взяти ледь праворуч і їхати ще тихше, потім сказала спинитись і завмерла, прислухаючись до чогось непевного.
Вона вже хотіла була рушати далі, та стиха заіржав поблизу чийсь коник.
Ледве чутно десь брязнула шабля.
Глуха в досвітньому тумані, мов з-під землі, долинула чужинна мова.
Аж раптом зовсім близько хтось пугукнув по-козацькому, по-наському, ось так:
— Пугу-пугу!
— Козак з Лугу! — не стримавшись, звично відповів на запорозьке привітання старий Петро Гордієнко, як приговтався він за десятки років козакування одвічати на поклик «пугу-пугу!».
— Який козак? — запитав той же голос так високоносно, що матінка Михайлова шепнула:
— Однокрилівці!
— Який козак? — перепитав той же настирний голос.
Гордієнко відмовив:
— Наш козак, пане-брате.
— Яке сьогодні гасло?
— В печі погасло! — огризнувся Гордієнко, бо ж сьогоднішнього умовного гасла однокрилівців вони, звісна річ, знати не могли.
І тут же гримнув постріл.
— До зброї! — гукнула матінка.
Без жодного пострілу, бо віддаль до нападників була надто мала, наші подорожні кинулись на ворога і аж тоді в нічному тумані побачили, що то не чати гетьманців-жовтожупанників, а чималенький затяг найманого війська, німці, серби, а може, й поляки, — з кількома лейстровиками-однокрилівцями на чолі.
Відступати було пізно, сили зійшлись нерівні, отож і бій мав затятись на смерть, це кожен з наших зрозумів швиденько, і в сутичку поперли, як сто чортів, бо ж безвихідь відважним додає снаги й звитяги, допомагаючи верха здобути навіть там, де й натяку на перемогу не було.
Вихопивши з піхов шаблю-блискавку, помчав у святе діло француз Сганарель, за ним у ту ж мить, охляп на шаленім тарпані, з короткуватою, як на його руч, шабелькою кинувся в січу й наш Михайлик, за ним старий Петро Гордієнко з криком: «Береженого Бог береже, а козака — шабля!» — а за ним і всі інші. Орудувала своїм кривим турецьким ятаганом і Явдоха.
Впав з коня в смертельнім льоті один із наших козаків, із тих джур пана Пампушки, що вчора поїхали з матінкою.
Стало наче трохи світліше, бо вже благословлялось на світ, і матінка бачила кожен рух Михайлика, і намагалася бути коло нього, але щоразу в січі відбивалась геть.
Поранило старого Петра Гордієнка в праву руку, але він, шаблюку вхопивши по-татарському, лівицею, хоч і не був шульгою, рубався люто, забризкуючи ворогів не тільки їхньою, а й власною своєю кров’ю.
Двоє жовтожупанників кинулись були на Пилипа, але меткий француз-рубака поклав обох.
Тоді рвонулись до нього ще якихось двоє, а третього він не помітив, і був би тут йому каюк, Філіппові, коли б не наш Михайлик: вчасно проскочивши, одним махом він розтяв навпіл того третього гетьманця, хоч ледве й сам не наклав головою, коли б не виручив його Гордієнків товариш, довготелесий і рудий козак, Панько Півторарацький, поклавши в ту мить якогось німця, котрий напав на Михайлика ззаду, і той рейтар, одбиваючись, в останню мить так рубонув рудого по руці, аж його шабля, засвистівши, блисконула геть і з льоту вгризлася в шию чиємусь коневі.
Якби було бодай трохи видніше і хтось міг би все те осторонь спостерігати, можна було б у тій хвилинній січі вбачити, же проти наших друзів б’ються не всі: самі лише жовтожупанники, десятків зо три німців, кілька сербів чи поляків, а решта навербованих чужинців, якихось слов’ян, либонь, немовби й не січуться зовсім, чогось чекаючи, і що був у тім якийсь обміркований умисел, а не притаманне воякам-найманцям боягузтво.
Скільки вже тривала сутичка (хвилину чи годину), ніхто не знав, та коли матінка, в запалі боротьби одбившись од Михайлика, раптом загледіла в світанні його видиму смерть, вона страшенно зойкнула:
— Михайле!