Літа зрілості короля Генріха IV

Проте Фарнезе судилося краще взнати цього короля, перше ніж від'їхати в далекі краї, де він незабаром і помер. Сталося так, що Анрі маршами й контрмаршами відтіснив його на півострів між Сеною й морем, як і намірявся з самого початку; а сутичка під Омалем тільки маскувала цей намір. І враз мандрівний митець зі своєю армією, своїм досконалим знаряддям, попав у пастку. На півострові — ніяких припасів, а на підмогу королю вже поспішає голландська ескадра. Фарнезе поранено; здавалось, йому кінець. І що ж він зробив? Те самісіньке, що й під Ланьї. Сена тут широка, як море, і все ж він перейшов її по наплавному мосту — вночі, в цілковитій тиші. Коли королівське військо прокинулось і побачило, що спійманого в пастку ворога вже нема, розітнувся гнівний крик. Анрі сміявся, він визнавав, що трюк удався чудово. А його супротивник, вислизнувши, вимовив кілька слів, з яких випливало, що він урешті все-таки став думати інакше про короля Франції; слова ті свідчили також про передчуття смерті: «Цей король стопче більше чобіт, ніж капців».

Згодом дійшла звістка, що Фарнезе прибув до Парижа; але й тамтешнім своїм друзям він уділив не більше часу, ніж звичайно вділяв ворогам. «Я тут своє скінчив», — нібито тільки й сказав він, урвавши пусту мовчанку. Він справді таки зробив багато дивовижного, незважаючи на мінливий воєнний талан. Як митець, що йому ще раз удався його твір, покинув те, що вже було йому непотрібне, — цю країну, цей народ — і під звуки сурм та барабанів поніс свою зістарілу славу в далекі краї.

Та ми, Анрі, ще не «скінчили свого тут». Для цього нам би слід бути безсмертними: так багато ще доведеться нам боротись за свою частку. Наша частка — це люди.