Ходіння по муках

— Папочко, їдь на дачу, — сказала Даша сумовито.

— Ні, шукай правди там, — Дмитро Степанович потикав пальцем, наче вказуючи під підлогу, але раптом замовк і обернувся до дверей. В прихожій тріщав дзвінок.

— Дашо, піди відчини.

— Не можу, я роздягнена.

— Мотроно! — закричав Дмитро Степанович. — От, баба проклята. — І сам пішов відчиняти парадні двері і зараз же повернувся, тримаючи в руці листа.

— Від Катюші, — сказав він. — Стривай, не хапай з рук, я спочатку докажу… Так от, — «богошукання», насамперед, починає з руйнації, і цей період дуже небезпечний і заразливий. Якраз цей момент хвороби Росія зараз і переживає… Спробуй вийти увечері на головну вулицю — тільки й чути — репетують: «Ряту-у-уйте!» По вулицях тиняються гірчичники, бешкетництво таке, що поліція з ніг збилася. Ці хлопці — без ніяких ознак моралі — «богошукачі». Зрозуміла, рибко? Сьогодні вони бешкетують на головній вулиці, завтра почнуть бешкетувати в усій державі Російській. А в цілому народ переживає першу фазу «богошукання» — руйнацію підвалин.

Дмитро Степанович засопів, закурюючи цигарку. Даша витягла у нього з пальців Катиного листа і пішла в свою кімнату. А він деякий час ще щось доводив, ходив, грюкаючи дверима, по великій, наполовину порожній, запорошеній квартирі з фарбованими підлогами, потім поїхав на дачу.

«Данюшо, люба, — писала Катя, — досі нічого не знаю ні про тебе, ні про Миколу. Я живу в Парижі. Тут сезон у розпалі. Носять дуже вузькі знизу плаття, в моді шифон. Париж дуже гарний. І чисто всі, — от би тобі подивитись, — весь Париж танцює танго. За сніданком, між стравами — встають і танцюють, і о п’ятій годині, і за обідом, і так до ранку. Я нікуди не можу сховатися від цієї музики, вона якась сумна, болісна й солодка. Мені все здається, що хороню молодість, щось безповоротне, коли дивлюсь на цих жінок з глибокими вирізами платтів, з очима, підведеними синім, і на їх кавалерів. Взагалі ж нудьгую. Все думається, що хтось повинен померти. Дуже боюсь за папу. Він же зовсім не молодий. Тут повно росіян, всі наші знайомі: щодня збираємось де-небудь, наче й не виїжджала з Петербурга. До речі, тут мені розповіли про Миколу, що він був близький нібито з одною жінкою. Вона — вдова, у неї двоє дітей і третє маленьке. Розумієш? Мені було дуже боляче спочатку, а потім чомусь стало страшенно жаль цього маленького… Знаєш, Данюшо, іноді мені хочеться мати дитину. Але це ж можна тільки від коханого чоловіка. Вийдеш заміж — роди, чуєш».