Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
— Ні, ні, — відразу заперечила Емілія. — Він не просив. Навіть не підозрює… Я сама…
— За що? — скривився й сердито заціпив зуби. — Чому хочеш допомогти людині, яка завдала тобі стільки болю? — обернувся й пронизливо глянув їй у вічі.
— Болю? — здивувалася. — Якби…
— Що — якби? — перебив Тимур і підвищив тон. — Думаєш, я не відчуваю наслідки твого минулого? Коли дізналася, що вагітна — замість радості що побачив у твоїх очах? Страх! Зізнаюся, був спантеличений. Хіба ми не одружені? Не спимо в одному ліжку, як чоловік і жінка? Хіба не розумію, що від цього народжуються діти? Чого ж боялася? Чому вважала, що можу бути проти маляти? Сама хотіла виховувати! Думаєш, я не зрозумів?
— Ти про щ-що? — важко ковтнула комок, який підступав до горла.
— Він примушував тебе позбавлятися дитини. І не смій заперечувати. Мені вже не двадцять. Я давно не хлопчик, — сердито видав і знову відвернувся до вікна.
— Я ніколи… — хотіла виправдатися Емма, але не змогла. Важко опустилася у крісло.
— Покидьок, — ледь чутно процідив крізь зуби Тимур.
— Зараз в тобі говорить злість, — боляче вимовила Емілія. — Але ти не такий. Маєш добре серце. Інакше чим відрізнявся би від Антона? Чому б я вийшла заміж?
— Не треба, — сердито зупинив її Тимур.
— Я туди ніколи не ввійду, — казала про квартиру Волошина. — Там ще й стіни кричать від болю. Там дух моїх дітей. Навіть на кладовищі такого немає. Біля їхніх могил панує цілковитий спокій. А продати… Рука не піднімається. От нехай минуле і залишиться в минулому. Антон недаремно колись віддав це помешкання мені. Бо й сам переживає те ж саме. От нехай…
— Добре, — перебив Батурін. — Як скажеш, люба, — обійшов крісло й поцілував жінку в голову. — Завтра доручу Кларі, щоб зайнялася цим, — глибоко зітхнув. — До речі, — згадав. — Діана готова допомогти тобі розібратися зі старими речами на маминій квартирі. Зателефонуй, коли буде зручно.
— Дякую, коханий, — взяла руку чоловіка й притисла до своєї щоки зворушена Емілія. — Люблю тебе, — задоволено заплющила очі.
— А тут і справді багато мотлоху, — відкашлювалася від пилюки Діана, коли знімала зі стелажу в комірчині чергову коробку зі складеними речами.
— Давай, — простягла руки Емілія.
— Е-е, ні, — заперечила дівчина. — Тобі не можна. Важка, зараза. Відступися, щоб ненароком не придавила, якщо гепнуся з драбини, — попросила, злізаючи. — Зараз покладу на стіл, а там уже рийся.
— Як хочеш, — усміхнулася Емма й повернулася у кімнату.
— Це все? — обтрушуючись, запитала, кладучи коробку.
— Все, — задоволено потираючи руки, мовила Емілія. — Тепер лишилося розібрати, що з цього потрібне, а що — на смітник.
— З чого почнемо? — загорілись цікавістю Діанині очі.
— А давай з фотографій, — запропонувала Емма. — Покажу, яка я була у школі.
— О-о, давай, — весело погодилась.
— Ця мені особливо дорога, — показала Емма на злегка пожовкле фото. — Вона — єдина згадка про батька.
— Де він? — зосередилася Діана.
— Ось, — тицьнула пальцем. — Тримає мене на руках. А поряд — мама і бабуся з дідусем. Ми тоді якраз гостювали у Полтаві.
— Скільки тобі тут? — насупила брови дівчина.
— Не більше двох років, — уточнила молода тепер уже Батуріна. — Ми були такими щасливими, — сумно промовила.
— Ти зовсім не спілкуєшся з татом? — співчутливо запитала.
— Зовсім, — зітхнула Емілія. — Навіть не знаю, чи живий.
— Уявити не можу, — здивовано відповіла Діана. — Навіть у страшному сні не припускаю, що може настати день, коли батька не буде поруч. Пам’ятаю, коли він остаточно пішов з дому. Навіть речей не взяв. Тільки портмоне й ключі від автомобіля. Мені було так боляче. Здавалось, саме Небо впало на голову. Та коли зрозуміла, що він поруч, лише поклич — полегшало. Його одяг мама не чіпала. За що їй окреме спасибі. Це роками створювало ілюзію присутності тата.
Емілія не відривала сумного погляду від фотографії.
— Як дивно, — тихо прошепотіла. — Ми були такими рідними, близькими. А зараз… Я зовсім одна… — стисла губи, що помітно затремтіли. — Зовсім нікого немає, — обережно погладила знімок. — Ні бабусі, ні дідуся, ні мами, ні тата, ні дітей… Іншої рідні не знаю. Зовсім нікого… — витерла вологі очі.
— Елічко, ти чого? — співчутливо обняла її розчулена Діана. — Ми — твоя сім’я: тато, я і… малюк — обережно поклала руку на живіт. Хіба ми не рідні?
— Рідні, — у відповідь обняла Діану Емілія. — Звичайно, рідні, — шморгаючи носом, мовила. — Я про інше. Відчуваю себе великим красивим деревом з розлогими вітами, але… — на мить задумалася, — без коріння, — важко додала. — Розумієш? — жалісно глянула прямо в очі дівчині.