Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
У сусідній Грузії, у столиці Тбілісі, двадцятьох демонстрантів було вбито в протистоянні між націоналістами й солдатами у квітні 1989 року. Причиною стало зростання напруги між демонстрантами, які вимагали виходу із СРСР, та владою, яка все ще була віддана ідеї його збереження. Однак радянська Грузія, як і сусідні радянські республіки Вірменія та Азербайджан, була достатньо географічно вразливою й етнічно строкатою, щоб холоднокровно осягнути всю хиткість безпекового середовища, якою мав би супроводжуватися крах СРСР. Відповідно, місцева влада вирішила діяти на випередження, і комуністичні партії, що перебували при владі, перефарбувалися в рухи за державну незалежність, а лідери регіональних партійних осередків — найвідомішим з яких був Едуард Шеварднадзе з Грузії — приготувалися вхопитися за владу, щойно вона стане нічиєю.
Тож навесні 1991 року на периферії Союзу всі чекали на те, щоб побачити, що відбуватиметься в центрі. Головною, певна річ, була сама Росія — панівна республіка Союзу, на яку припадала половина населення країни, три п’ятих її валового національного продукту й три чверті земельної маси. У певному розумінні країни «Росія» як такої не існувало: це століттями була імперія, фактично чи у прагненнях. «Росія», яка простягалася вздовж одинадцяти часових поясів та об’єднувала десятки різних народів, завжди була надто великою, щоб обмежуватися однією ідентичністю чи спільною метою[511].
Під час та після Великої Вітчизняної війни радянська влада використовувала російську карту, апелюючи до національної гордості та підносячи «перемогу російського народу». Але росіянам ніколи не визначали такого національного статусу, який у радянському лексиконі офіційно застосовували до казахів, українців чи вірмен. Не існувало навіть окремої «російської» Комуністичної партії. Російський та радянський означало те саме. Ці два означення природно доповнювали одне одного: у постімперську добу під «вивіскою» Радянського Союзу ховалася російська імперська держава, тоді як «Росія» надавала Радянському Союзу історичної та територіальної тяглості. Тому межі між «Росією» і «Радянським Союзом» (навмисне) залишалися розмитими[512].
На момент, коли до влади прийшов Горбачов, на «російськості» стали наголошувати набагато сильніше, подекуди з тих самих причин, з яких Східна Німеччина почала підкреслено привселюдно пишатися Фрідріхом Великим та підносити питомо німецькі якості Німецької Демократичної Республіки. У роки занепаду народних республік патріотизм знову актуалізувався як зручний замінник соціалізму. Саме тому це також була найпростіша і найменш загрозлива форма політичної опозиції. У Росії та в НДР, так само як і в Угорщині, критично налаштована інтелігенція могла зазнавати переслідувань, але безслівні прояви націоналізму не обов’язково придушували. Їм навіть не перешкоджали, адже їх можна було спрямувати на користь влади. Чергові прояви «великого російського шовінізму» в радянській літературі та засобах масової інформації потрібно сприймати саме в цьому ключі. Звичайно, це також стало додатковим приводом для занепокоєння серед незахищених національних меншин.
Саме на такому тлі несподівано з’явився Борис Єльцин. Хрестоматійний апаратник брежнєвської доби, секретар ЦК, а раніше — інженер-будівельник, Єльцин упевнено піднімався кар’єрними щаблями Партії, аж доки в 1987 році його не звільнили з усіх посад і не виключили з Політбюро за те, що він перейшов межі дозволеної критики вищого керівництва. На цьому вирішальному етапі політична інтуїція Єльцина, який достатньо надивився на те, як успішно Партія та партійна бюрократія блокує будь-які справжні зміни, підказала йому перепрофілюватися на підкреслено російського політика: після виборів у березні 1990 року він став депутатом РРФСР, а потім — головою Верховної Ради РРФСР, російського парламенту.
Саме на цій впливовій та публічній посаді Борис Єльцин став головним реформатором країни, показово вийшовши з Комуністичної партії в липні 1990 року та використавши свою політичну опору в, так би мовити, російській Москві, щоб узяти гору над колишніми товаришами з того боку барикад у Москві радянській. Його головною мішенню тепер став сам Горбачов (попри те, що спочатку Єльцин був переконаним прихильником радянського президента, — він понад десять років пропрацював у його рідній Свердловській області). Прикрі невдачі радянського лідера ставали дедалі помітнішими, а його популярність стрімко падала, що не міг оминути увагою Єльцин.
511
Характерний для Росії погляд на себе — хитке поєднання невпевненості й гордині — влучно описав ліберальний філософ Петро Чаадаєв у «Філософських листах» 1836 року: «Про нас можна сказати, що ми становимо, так би мовити, виняток серед народів. Ми належимо до тих із них, які ніби не входять складовою частиною до роду людського, а існують лише для того, щоб стати великою наукою для світу. Звичайно, не мине безслідно і те напучення, яке нам судилося дати, але хто знає день, коли ми знову віднайдемо себе серед людства, і скількох лих ми зазнаємо до звершення нашої долі?».
512
Це одна з причин, чому кінець Радянського Союзу був та залишається приводом для щирого жалю серед багатьох росіян. Для будь-кого іншого «незалежність» — це щось здобуте, тоді як для Росії незалежність означала очевидну втрату.