Після війни. Історія Європи від 1945 року
- Автор: Джадт Тони
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7866-15-1
- Переводчик: Катерина Зарембо
- Жанр: История
Электронная книга - «Після війни. Історія Європи від 1945 року». Краткое содержание книги:
Тоні Джадт вирішує переписати історію після Другої світової війни з погляду сучасності. У цій книжці автор розкладає по полицях повоєнне минуле як Західної, так і Східної Європи. Опираючись на дослідження шістьома мовами, Джадт розповідає, на чому стояв світ після війни, відлуння якої чутно й сьогодні.
Центральна та Західна Україна, зокрема навколо Львова, другого міста, була здебільшого україномовною, а релігійно належала до східного православного обряду, або уніатів (греко-католиків). Завдяки відносній толерантності Габсбурґів українцям Галичини було дозволено зберегти свою рідну мову. Залежно від району українською як основною мовою в 1994 році спілкувалися від 78 до 91% місцевих жителів, тоді як на територіях, які колись були під владою царя, навіть ті, хто вважав себе українцями, частіше говорили російською.
Як пам’ятаємо, радянська Конституція приписувала мешканцям її окремих республік національні ідентичності й навіть визначала всіх громадян за етнічно-національними ознаками. Подібно до інших республік, в Україні — особливо в Західній, яку анексували нещодавно — конституційний припис утілився в реальності. Раніше, коли вживання місцевої мови здебільшого обмежувалося глухими селами, а міста були російськомовні й зрадянізовані, теоретично децентралізований та федеративний характер цього союзу національних республік цікавив лише вчених й апологетів радянщини. Але коли в містах почало з’являтися дедалі більше україномовного населення, виникали україномовні ЗМІ, а політична еліта стала асоціювати себе зі свідомо «українськими» інтересами, український націоналізм цілком очікувано став супутником фрагментації СРСР[507].
У листопаді 1988 року в Києві було засновано позапартійний рух, який так і називався — Народний Рух України за перебудову. Він став першою за десятиліття автономною українською політичною організацією. Рух дістав значну підтримку, зокрема у великих містах та від комуністів-реформаторів доби 1960-х; але його підкресленою відмінністю від рухів за незалежність у балтійських країнах було те, що він не міг автоматично розраховувати на масову підтримку й не означав жодного піднесення національних настроїв. На виборах до Верховної Ради України в березні 1990 року комуністи вибороли беззаперечну більшість, тоді як Рух здобув менше чверті мандатів.
Тож ініціативу перехопили не українські націоналісти, а самі комуністи. Саме комуністи в українській Верховній Раді 16 липня 1990 року проголосували за проголошення «суверенітету» України й оголосили право республіки на власні збройні сили та примат її власних законів. І саме під проводом Леоніда Кравчука — комуністичного апаратника й колишнього «секретаря з ідеологічних питань» української Партії — українці в березні 1991 року взяли участь у всеукраїнському референдумі та висловили свою подальшу підтримку федеративній системі, хоча й «оновленій» (за висловом Горбачова). Тільки на Західній Україні, коли виборців запитали, чому вони віддають перевагу — повній незалежності чи суверенітету всередині федерації, — українських комуністів розгромили ті, хто прагнув повного розриву з Москвою: за це проголосували 88% населення. Це не пройшло повз увагу Кравчука та його однопартійців, які пильно спостерігали за тим, як розвивається ситуація в країні.
У менших західних радянських республіках події розгортались аналогічно, а відмінності були продиктовані місцевими обставинами. Білорусь на півночі від України не мала подібної національної ідентичності чи традицій. Примарна незалежна «Білоруська Народна Республіка» 1918 року так і не здобула міжнародного визнання, а багато її власних громадян відчували більшу спорідненість з Росією, Польщею або Литвою. Після Другої світової війни та приєднання до Білорусі частин Східної Польщі, у Білоруській Радянській Соціалістичній Республіці мешкали численні російська, польська та українська меншини. Самі білоруси як найбільша мовна спільнота в республіці не виявляли жодного бажання чи очікування суверенітету в будь-якому вигляді; а їхня країна, украй залежна від Росії, не могла й сподіватися на те, щоб забезпечити справжню незалежність.
Білорусь, бідний болотяний регіон, більше пристосований до тваринництва, аніж до масштабного землеробства, спустошила війна. Її найістотнішим внеском у післявоєнну радянську економіку були хімікати й льон, а також її стратегічне розташування на шляху основних газопроводів і ліній зв’язку між Москвою та Балтійським морем. Чимсь подібним до руху за незалежність було Адраджэнне («Відродження») — організація, яка виникла в 1989 році в Мінську і сильно нагадувала український Рух. У Білорусі, як і в Україні, на радянських виборах 1990 року комуністи одержали беззаперечну більшість; а коли Верховна Рада України в липні 1990 року проголосила країну «суверенною», її північний сусід через два тижні слухняно вчинив за її прикладом. І в Мінську, і в Києві місцева номенклатура діяла обережно, вичікуючи змін у Москві.
507
Але це мало хто передбачав. Дивовижний виняток — есеї Романа Шпорлюка, написані в 1970‒1980 роках та зібрані у виданні Ukraine and the Break-Up of the Soviet Union (Hoover Institution, Stanford, 2000).