Після війни. Історія Європи від 1945 року

Наступного місяця, 12 липня, Верховна Рада СРСР проголосувала за новий децентралізований Союз, який надавав значну гнучкість незадоволеним державам-членам. Це, а також перемога відкритого антикомуніста Єльцина зрештою перехилило шальки терезів. Партійні консерватори були майже у відчаї, а група високопосадовців — включно з прем’єр-міністром, міністром оборони, міністром внутрішніх справ та головою КДБ Володимиром Крючковим — почала готувати переворот. Те, що щось таке готувалося, у Москві було вже всім відомою таємницею — ще 20 червня посол США навіть попередив Горбачова про заколот, але марно.

За ідеєю путч мав збігтися в часі зі щорічною відпусткою Горбачова в Криму; Микита Хрущов, останній очільник партії, якого усунули силою, також відпочивав на півдні Союзу, коли його московські соратники влаштували його раптове повалення. Тож заколотники 1991 року безсоромно скористалися попередньою радянською практикою. Відповідно, 17 серпня Горбачова попросили про згоду передати свої президентські повноваження «державному комітету з надзвичайного стану». Коли він відмовився, надзвичайний комітет 19 серпня оголосив, що президент «за станом здоров’я» не може виконувати своїх повноважень, і тому владу в повному обсязі переймає комітет. Радянський віцепрезидент Геннадій Янаєв підписав указ, яким усував Горбачова від влади, після чого на пів року було проголошено «надзвичайний стан».

І хоча Горбачов, який, по суті, був бранцем на своїй чорноморській дачі на південному мисі Криму, нічим не міг зарадити, заколотники опинилися в не набагато кращому становищі. По-перше, те, що вони мусили оголосити надзвичайний стан та фактично запровадити стан воєнний, тільки щоб поміняти одного комуністичного лідера на другого, уже само собою засвідчувало, як сильно занепав традиційний лад у Радянському Союзі. До того ж заколотники не мали одностайної підтримки з боку своїх власних структур: важливо, що більшість старшого складу КДБ відмовилася підтримати Крючкова. І хоча те, проти чого виступали змовники, не залишало жодних сумнівів, вони так і не змогли чітко пояснити, за що вони боролися.

Крім того, змовники були ненавмисною пародією на всі огріхи радянського минулого: вони були сивими дідуганами брежнєвських часів, говорили повільно і незв’язно та й не відчували змін у країні, годинник якої незграбно намагалися перевести на тридцять років назад. У минулому, коли такі мужі плели інтриги в Кремлі, то були заховані від народних очей, а коли виходили на люди, на них можна було дивитися лише здалеку під час офіційних заходів. Однак тепер, щоб пояснювати й відстоювати свої дії, вони мусили з’являтися на телебаченні та спілкуватися з пресою, а громадськість отримала достатньо можливостей зблизька роздивитися обличчя офіційного соціалізму в усьому його маразмі.