Після війни. Історія Європи від 1945 року

І не тільки вони. Коли президент Джордж Буш 1 серпня 1991 року прибув до Києва з візитом, то привселюдно й наполегливо порадив українцям залишатися в Радянському Союзі[517]. «Дехто, — заявив він, — закликає Сполучені Штати обирати між підтримкою президента Горбачова та підтримкою нових лідерів по всьому СРСР, які прагнуть незалежності. Я думаю, що така постановка питання неправильна. Президент Горбачов здійснив неймовірні звершення… Ми підтримуватимемо якомога міцніші відносини з радянським урядом президента Горбачова». Така доволі незграбна спроба підтримати радянського президента, позиції якого дедалі слабшали, не цілковито дорівнювала підтримці Радянського Союзу… але була небезпечно близькою до цього.

Публічно висловлена обережність американського президента — це ще одне корисне нагадування про те, яку обмежену роль відігравали США в цих подіях. Усупереч самовдоволеній риториці, яка поширилася в американському публічному дискурсі, Вашингтон не «зруйнував» комунізм — комунізм розвалився сам. Тим часом те, що українці, яким Буш адресував свою пораду, проігнорували її й абсолютною більшістю кілька місяців по тому проголосували за вихід із Союзу назавжди, було зумовлено не раптовим надміром патріотичного запалу. Незалежність в Україні, Молдові чи навіть Грузії була пов’язана не так із самовизначенням, як із самозбереженням — як виявилося, з надійною основою для державотворення, але хистким фундаментом для демократії.

Ніщо в житті Радянського Союзу не було таким логічним, як його кінець. Приблизно те саме можна було сказати про розпад Чехословаччини, «оксамитове розлучення» між словаками й чехами, яке мирно та полюбовно завершилося 1 січня 1993 року. На перший погляд, це здавалося хрестоматійним випадком природного напливу етнічних сентиментів у вакуум, який лишив по собі комунізм: «повернення історії» у формі національного пробудження. І саме так ці події зазвичай і подають багато їхніх учасників. Але при ближчому розгляді стає зрозуміло, що розділення Чехословаччини на дві окремі держави — Словаччину та Чеську Республіку — знову ж таки свідчить про межі такої інтерпретації: на провінційному рівні та в серці Європи.

Безперечно, «історії», на яку можна було покликатися, не бракувало. Чехи і словаки попри те, що спантеличеним стороннім спостерігачам можуть здатися надзвичайно подібними, мають абсолютно різне минуле. Богемія та Моравія — історичні території, з яких складається чеський край, — могли похвалитися не лише видатним минулим доби Середньовіччя та Відродження в серці Священної Римської імперії, але й визначною роллю в індустріалізації Центральної Європи. У межах австрійської частини Габсбурзької імперії чехи мали дедалі більшу автономію й були очевидно заможніші. Їхнє головне місто Прага, одна з естетичних перлин континенту, станом на 1914 рік була важливим центром модернізму в образотворчому мистецтві й літературі.