Після війни. Історія Європи від 1945 року

Те, що у відповідь на Вільнюську декларацію радянська верхівка не спромоглася ні на що більш грізне за економічний бойкот, багато що говорить про непевність становища в 1990 році, коли навіть уряд Російської Республіки встановлював свій «суверенітет» і перевагу російських законів над «всесоюзними» декретами. Горбачов був неспроможний зупинити вихід Литви, проте все ще був здатний запобігти військовому втручанню, якого вимагав багато хто з його колег-радикалів. Сам бойкот припинили в червні — у відповідь на згоду Литви «призупинити» повне виконання декларації про незалежність.

Після шести турбулентних місяців, упродовж яких майже всі великі радянські республіки проголосили свій «суверенітет», якщо не повну незалежність, Горбачов уже не міг утримувати позиції. Його спроби приборкати балтійські ініціативи суттєво послабили його імідж «реформатора», а те, що він не зміг придушити проголошення автономії, суверенітету та незалежності, збурювало проти нього його колег і, що створювало для нього ще більшу небезпеку, армію та силові структури. 20 грудня 1990 року його міністр закордонних справ Едуард Шеварднадзе подав у відставку й публічно попередив про зростання загрози перевороту.

10 січня 1991 року, коли всю увагу США та їхніх союзників було прикуто до війни в Перській затоці, яка саме розгорталася в Іраку, Горбачов висунув литовцям ультиматум, вимагаючи як президент Радянського Союзу їхнього негайного дотримання Конституції СРСР. Наступного дня солдати елітних підрозділів КДБ і радянського Міністерства внутрішніх справ захопили у Вільнюсі урядові будівлі та встановили «Комітет національного порятунку». Через двадцять чотири години вони взяли під контроль студії радіомовлення і телебачення в місті, наставивши дула своїх автоматів на великі натовпи демонстрантів: 14 мирних громадян було вбито, 700 — поранено. Через тиждень військові тих самих загонів увірвалися до латвійського Міністерства внутрішніх справ у Ризі, вбивши при цьому четверо осіб.

Кровопролиття в балтійському регіоні стало сигналом наближення фіналу Радянського Союзу. Упродовж тижня понад 150 тисяч осіб зібралося на мітинг у Москві на знак протесту проти стрілянини. Борис Єльцин, колишній перший секретар московського міського комітету, а з травня 1990 року — голова Верховної Ради РРФСР, приїхав до Таллінна, де в обхід радянської влади підписав договір про взаємне визнання «суверенітету» між Росією та республіками Балтії. У березні 1991 року референдуми в Латвії та Естонії підтвердили, що виборці абсолютною більшістю підтримують повну незалежність. Почавши впівсили приборкувати норовливі республіки, Горбачов знову повернувся до попередньої позиції та марно намагався випрацювати спосіб співіснування з ними.