Після війни. Історія Європи від 1945 року

Офіційно Горбачов повернувся на посаду; однак насправді все змінилося назавжди. Комуністичну партію Радянського Союзу (КПРС) було остаточно дискредитовано — тільки 21 серпня, коли заколотники вже перебувала за ґратами, речники партії публічно засудили їхній переворот, а Єльцин скористався згубним ваганням партії, щоб заборонити її діяльність у Російській Федерації. Горбачову, який, з’явившись на людях, здавався приголомшеним і невпевненим, зі зрозумілих причин було складно осягнути значущість цих змін. Замість того щоб схвально оцінити перемогу Єльцина, російського парламенту чи російського народу, на камеру він говорив про перебудову й незамінну роль, яку партія відіграватиме у власному оновленні, просуванні реформ тощо.

Такий підхід усе ще добре сприймали на Заході, де масово вважали (і сподівалися), що після невдалого перевороту все піде, як раніше. Проте для Радянського Союзу те, що Горбачов продовжував торочити про неактуальні й провальні цілі, та його очевидна невдячність своїм рятівникам стали одкровенням. Горбачов відстав від Історії і не знав про це. Для багатьох росіян серпневі події стали справжньою революцією, істинним народним повстанням не за реформаторів та їхню партію, а проти них: КПРС, як кричали демонстранти Горбачову, коли він із запізненням прибув до російського парламенту, була «злочинною організацією», власні міністри якої намагалися зневажити Конституцію. Коли Горбачов це зрозумів, призупинив діяльність КПРС та (24 серпня) подав у відставку з посади генерального секретаря, було вже надто пізно. Комунізм тепер уже був у минулому, як і сам Михайло Горбачов.

Звичайно, колишній генеральний секретар усе ще залишався президентом Радянського Союзу. Але потреба в самому Союзі тепер безпосередньо опинилася під питанням. Невдалий путч став останнім і найсильнішим імпульсом до розпаду. У період із 24 серпня по 21 вересня Україна, Білорусь, Молдова, Азербайджан, Киргизстан, Узбекистан, Грузія, Таджикистан та Вірменія услід за балтійськими республіками проголосили незалежність від Радянського Союзу — більшість із цих заяв прозвучали в непевні й безладні дні після повернення Горбачова[515]. За прикладом Кравчука в Україні, інші регіональні перші секретарі на кшталт Нурсултана Назарбаєва в Казахстані, Аскара Акаєва в Киргизстані, Гейдара Алієва в Азербайджані, Станіслава Шушкевича в Білорусі та інших обачно дистанціювалися від своєї давньої партійної належності та перевтілилися в очільників своїх нових держав, дбайливо і якнайшвидше націоналізувавши всі місцеві активи партії.