Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
До того, Україна є невід’ємною частиною Європи, а її культура, на відміну від культури московської, — є культура європейська. Отже треба подумати про ще одне, аби голос України не дисонував би у європейському хорі. А значить, потрібна й певна міра узгодженості української національної ідеї — з національними ідеями інших європейських народів.
Дмитро Донцов ніколи не ототожнював націю з народом, розуміючи носієм національної свідомості його еліту. Але, в сучасному суспільстві ідеалом вважається демократія з її загальним виборчим правом. До цього нагадаємо, що в суспільстві наших предків, хоч кимеріян, хоч скитів або гунів, — воно ніколи не бувало загальним. Однак, у сучасному суспільстві демократія вважається найкращим устроєм, та всі інші не надто толеруються; хоча й тут бувають свої відтінки. Не толерувався, чомусь, більш інтелігентний нацизм, але толерувалася хамська лєнінсько–сталінська диктатура концтаборів. В той же час, військова диктатура генерала А. Піночета, який з мінімумом жертов урятував свою країну від більшовизму, — засуджуєься й досі. Людожерську диктатуру Пол Пота, Ієнг Сарі та Кхієу Самфана, Захід — вважайте, — просто не помітив, переблимав: що там, якісь камбоджійці…
Але, еліта сама істотно залежить від властивостей власного народу, та — що би там не було, — визначається й ними. Це й спонукало нашого великого мислителя зайнятися проблемою властивостей народів, які більш–менш стало зберігаються в часі, поготів, чимало тут було зроблено ще перед ним. Народи, що записали себе до історії, дають можливість дослідити ці основні духовні властивості. Цікавою є з цього боку одна з пізніх праць Д. Донцова — “Дух нашої давнини”, де він класифікує, так би мовити, етнічні типи.
Він ставить їх у певному порядку, оцінюючи їх поширеність у нашому народі. Шкода, але найпоширенішими є “остійці“. Вони: “Звертають увагу, насамперед, на “людину” і «реальні можливості», аж тоді на засади. Звідси їх “зарозумілість” і поблажливість до «людей української крові», хоч би й зрадників, звідси улесливість і плазунство перед силою. Остійцеві власні інтереси дорожчі від таких абстракцій, як честь і слава, тому часом виправдовує він усіляку нечисть”, — пише Д. Донцов. Для нас не важко помітити, що остієць, це основа пізнішого малороса, з якого, уже після совєцької обробки виробився сучасний зросійщений інтер–люмпен. Щось, як остаточно людське дно.
На другому місці фігурує «динарець», хоробрий та витривалий воїн, але вибуховість вдачі та дитинча простодухість, — постійно готують йому пастки у житті. Так, це вони динарці — провели Козацькі Війни або Перші Визвольні Змагання ще у XVII ст. проти Польщі, це вони понищили 1659 російських агресорів під Конотопом, але — куди ж вони поділися 1709, коли потрібно було (унікальний шанс!) разом зі шведським союзником протиставитися російським агресорам у Полтавській битві? — та де були потім, коли сербський генерал Текелі руйнував Запорізьку Січі Так і досі не відомо.
Про тих динарців пригадали далеко пізніше в Петрограде, проводячи “українізацію” російської армії, створюючи з українців останні боєздатні частини другої російської імперії.
Далі йдуть «медитеранці» (або середземноморці) - тип запальний та жадий перемін. Саме з них вербуються революціонери і змовники. Втім, видатної ролі в історії українського народу цей тип — здається, не зіграв.
Найменш розповсюдженим, шкода, вважає Д. Донцов нордичний тип. Хоробрий та витривалий воїн, людина дисципліни та порядку, наділена силою волі людина здорового глузду, правдолюбності та людської гідності. Саме цей тип має дар розумного державотворення та ідею самодосконалення.
Незважаючи на тотожність, цей термін не слід плутати з тією назвою, яку отримал в Третьому німецькому райху вища якість “арійця”. Бо там це було тільки новим мітом, надбудованим над старим, “арійським”. А справжні нордичні люди, що вийшли свого часу з України, — дани, готи та свеви, не тільки створили сучасну Скандинавію, але й розвинули по всій північній Європі, на рубежі тисячоліть, — високу та блискучу культуру вікінгів; з її непорівняними — історіографією, поетикою та літературою.
Окидуючи оком наше минуле, можемо сказати, що у Готських війнах (250–278), які повернули хід історії проти Риму, — домінував дух нордичності й динарства, але потім…
Як пояснити, наприклад, блискавичну перемогу Белембера? Або відчутне зниження рівня військової потуги каганату після Аттіли?