Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Він протиставляє дієвий націоналізм М. Міхновського — провінційному та хуторянському “автономізму” драгоманових і грушевських, який іменує “провансальством”. На відміну від нього, налаштованого на вижебрачення куцої «автономії», справжній націоналізм повинен мати волю, прагнення до влади, панування. Але, не тільки, бо це прагнення повинно підпиратися ще прагненням до боротьби; свідомістю того, що тільки вона, безкомпромісна боротьба, — є в стані змінити на краще обличчя світу.
Цей, мало відомий широкому загалові термін — “провансальство”, — потребує певного пояснення, та потрібно тут звернутися до історії Франції, південна частина якої й є отим Провансом.
В першому тисячолітті н. е., коли римську Галлію поділили біженці 375 з України, готи й алани на півдні та франки на півночі, вона поділилася істотно, бо, на відміну від готів та аланів, — франки далеко не передували у культурному відношенні. Північ і південь стало ворогували, як то здавна бувало у германських народів, та останнім великим порахунком був, хіба, погром (1307–1314) ордена тамплієрів, який базувався переважно в Провансі. А ця країна мала, часом, вирішальне культурне значення для всієї Європи: звідси вийшла поезія трубадурів, лицарський роман, звідси тріумфально пішла Європою так звана готична архітектура, чи не вище досягнення в цій галузі.
Прованс передував у культурі Франції, аж до минулого сторіччя, існувала провансальська література окремою провансальською мовою, але… Провансальський сепаратизм безжально викорінювався, центральним урядом була заборонена, врешті, провансальська мова, та це й вирішило все, попри щирі культурно–автономічні зусилля самих провансальців. Бо вони вже не розуміли, що культурна незалежність забезпечується тільки політичною, а ця остання — шкода, повинна бути окроплена кров’ю гнобителів (ну, і своєю, зрозуміло). Подібність до історії України — разюча, та її й помітив гострим оком наш великий мислитель, влучно охрестивши оті недолугі та надмір інтелігентні побивання щодо автономії — “провансальством”.
Неуникненою полишається при цьому постійна вищість загального над окремим, примат інтересів нації над інтересами окремої людини. Бо сума окремих людей — то сума окремих людей і не більше. А нація — суб’єкт міжнародного права, це є те, що дає можливість існування народові, а значить — кожній окремій людині. Бо, права окремої людини в стані гарантувати та забезпечити тільки держава, вища соціальна структура народу; а держави, у свою чергу, бувають тільки національними. Адже, саме для них, націй, передбачене у міжнародному законодавстві — “право на самовизначення”; яке й дає змогу побудувати власну державу. Втім, не забудемо, що до документів ООН — право націй на самовизначення було включене тільки 1948; хоч де факто існувало й раніше.
Нам сьогодні набалакують, що ніби-то національна ідея не спрацювала (а, де ж це, дозвольте узнати, вона у нас досі могла спрацювати?), а тому… Потрібно бути без нації, не з “українським народом”, а — ба, з “народом України” (географія ставиться понад нацією) та створювати якісь новації: “політичну націю” на кшталт створених зі строкатого емігрантського наброду, як десь на Кюрасао або ж Тринідаді; чи то якесь там невідоме “громадянське суспільство”, наче мислиме суспільство без громадянства. Чого тільки не вдієш, за що не вхописся, аби повернути назад колесо історії; не сушити собі голови, а виконувати команди з Москви. Але, все це, як і давно виплюнута всіма соціалістична жуйка — є покидьки з минулого, зі смітнику історії, — запрограмоване банкрутство. Послухаємо краще, що з цього приводу пише наш великий класик:
Для провансальців — одинока реальність кожний поодинокий громадянин у суспільстві з його буденними потребами. Нація була ідентична до їх суми, і особливих завдань і цілей, інших від цілей одиниць, кляс, генерацій — не мала. Не потребувала, отже, й окремого чинника для їх здійснення — ні держави, ні правлячої верстви.