Після війни. Історія Європи від 1945 року

Забезпечивши собі найкращі можливі умови, Москва погодилась відмовитися від НДР. Підігравши Вашингтону, Радянський Союз вижав з тих поганих карт, які отримав, максимально можливе і відпустив свого меншого обуреного посіпаку Східну Німеччину з належними протестами, але насправді мало про це шкодуючи. Вибудовувати стратегічні відносини з дружньою та вдячною новою Німеччиною мало більший сенс, ніж робити з неї ворога, а з погляду Радянського Союзу, об’єднана Німеччина, яку в тісних обіймах тримав — і стримував — Захід, була не таким уже й поганим сценарієм.

НДР не дуже любили. Але не можна сказати, що за нею ніхто не сумував. Окрім західнонімецьких інтелектуалів на кшталт Ґюнтера Ґрасса та Юрґена Габермаса, які переживали за душу об’єднаної «великої» Німеччини[502], багато східних німців, у яких ніколи не було іншої батьківщини, мали суперечливі відчуття від того, що «їхню» Німеччину виривають у них з-під ніг. У НДР виросло два покоління. Вони, можливо, й не вірили її найбільш абсурдним самоописам, але не могли й зовсім не прислуховуватися до офіційної пропаганди. Не варто дивуватися, що після 1989 року школярі Східної Німеччини ще довго продовжували вірити в те, що східнонімецькі війська пліч-о-пліч билися разом із Червоною армією, щоб звільнити свою країну від Гітлера.

Ця прищеплена омана була базовою частиною ідентичності НДР і ніяк не полегшувала переміщення її дезорієнтованих колишніх громадян «назад» до Німеччини, особливо коли «їхню» Німеччину систематично стирали з офіційної історії. Назви міст, вулиць, будинків та районів змінювали, часто на ті, що функціонували до 1933 року. Відновлювалися традиції та пам’ятки. Утім це було не повернення історії, а радше її затирання — так, ніби НДР ніколи не існувало. Коли Еріха Мільке судили та визнали винним у вбивствах, він, як засвідчували протоколи нацистських допитів, отримав свій вирок не за злочини, які відбувалися під його керівництвом як очільника Штазі, а швидше за політичне вбивство, скоєне в 1930-х роках[503].

Іншими словами, неоднозначну історію НДР ігнорували, натомість її колишніх дійових осіб спонукали про неї забути: це іронічно віддзеркалювало власний етап забування в Західній Німеччині 1950-х років. І як на світанку існування Федеративної Республіки, так і після 1989 року рішенням було процвітання. Німеччина могла відкупитися від історії. Безперечно, НДР чудово надавалася для такої терапії. Не тільки її інститути дихали на ладан — зношені були більшість об’єктів її матеріальної інфраструктури. 40% споруд були побудовані до 1914 року (у Західній Німеччині в 1989 році таких об’єктів налічувалось менше 20%); у чверті будинків не було ванної, у третині туалет розташовувався тільки на вулиці, а понад 60% не мали центрального опалення в будь-якому вигляді.