Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

— Не знаю, дорога Марько, айбо, наскільки я знаю, я ще не збираюсь вмирати, та й моя Іцука ніби ще хоче малінько пожити, — мовив знічено Піфагор.

В цей час із-за стодоли, із корзиною тучнощоких яблук, якраз і вийшла пані Динамітка.

— Іцуко, подь лем сюди! — покликав дружину Піфагор.

Пані Динамітка із повною ношею підійшла до хвіртки.

І коли побачила нас із презентом, щоки їй спалахнули, як джонотани в корзині.

— А сесе што щи за троянські коні!? — вирячила здивовано очі.

— Тать наш Митько казав, же ви дуже просили, авбисьмо вам гріб… Сесе не подумайте, што якась взятка… сесе лиш вам, од чистої душі, — засокорила баба Фіскарошка.

— Ви мені гріб од душі? — ошелешено запитала Динамітка. — А матір вам у душу!

На одміну від Піфагора, пані Динамітка була далеко не голубої крові, а вельми емоційна, не стримана у бесіді і вогненебезпечна…

— А што, паніко! — щиро здивувався я. — Коли я вам подарував чічки, хіба ви не казали, што ми могли би вам і гріб подарити?!

Корзина із джонотанами випала Динамітці з рук — тучнощокі яблука сито і неохоче покотилися-поваландали двором у траву. І тут під пані вчителькою водномить зірвалося щонайменше сто кілограм динаміту: вона як підскочить, як заверещить, а далі блискавкою шугонула до буди і випустила пса-вовкодава.

— На мою веру… на мою веру!.. Марько, тікайте! — заволав Піфагор.

Звичайно, цього вже нам і не треба було особливо радити… Я притьмом вилетів на візок, баба Фіскарошка з усієї сили підштовхнула його, а далі й собі перепілкою порхнула на гріб позаду мене… І ми полетіли з Балкан з такою шаленою швидкістю, що нас би не те, що собака, а й татарська стріла не наздогнала.

З того Божого дня пані Динамітка почала мене чомусь люто не поважати. Мало, що на кожному уроці незлим-тихим словом згадувала усі прізвиська мої, що уособлювали всі гидотні тварі і нечисті духи, учителька навішала на мене ще й хімічні клички — «іржавий ферум», «смердючий нітроген», «криволабий плюмбум», «шкірьоокий гафній», «шалений стронцій»…

Коротше, окрім енциклопедії нечистот земних і небесних, я став ще й ходячою таблицею хімічних елементів Менделєєва. Проте знущання тривали недовго: доки, як знала казати Фіскарошка, «… у нашому Митькові не завоятив „сербський дух“» — бабин натяк на югославські корені діда Наполійона.

… Того дня до нашої школи із перевіркою наскочили мій улюблений інспектор райосвіти пан Годя. Для них вже стало ритуалом: як тільки переп’ють, мчать на опохмілля трясти вчительські і учнівські душі. А оскільки наша школа знаходилась найближче до Мукачева, то пасли пан Годя наші душі вельми часто. На превеликий жаль, цього разу пан інспектор не доповзли до нашого класу, а задовольнилися першокласниками. А далі, замкнувшись у кабінеті із директором школи на прізвисько Сусанін, гамували опохмільну жагу або ж, як казали, гонили кози моравські. Організм пана Годі мав дивовижну властивість: тільки-но інспектор випивали, через кожні п’ять хвилин, як навіжені, бігали до туалету по-мокрому… Це я зауважив ще з того часу, коли складав злощасного іспита про походження людини.